«Знов каміння схопили юдеї, щоб укаменувати Його. Відповів їм Ісус: Від Отця показав Я вам добрих учинків багато, за котрий же з тих учинків хочете Мене каменувати? Юдеї Йому відказали: Не за добрий учинок хочемо Тебе вкаменувати, а за богозневагу, бо Ти, бувши людиною, за Бога Себе видаєш… Відповів їм Ісус: Хіба не написано в вашім Законі: Я сказав: ви боги? Коли тих Він богами назвав, що до них слово Боже було, а Писання не може порушене бути, то Тому, що Отець освятив і послав Його в світ, закидаєте ви: Зневажаєш Ти Бога, через те, що сказав Я: Я Син Божий? Коли Я не чиню діл Свого Отця, то не вірте Мені. А коли Я чиню, то хоч ви Мені віри й не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я ув Отці! Тоді знову шукали вони, щоб схопити Його, але вийшов із рук їхніх Він.
І Він знову на той бік Йордану пішов, на те місце, де Іван найперше христив, та й там перебував. І багато до Нього приходили та говорили, що хоч жадного чуда Іван не вчинив, але все, що про Нього Іван говорив, правдиве було. І багато-хто ввірували в Нього там.»
Серед купи нерозібраних паперів, що залишилися після смерті композитора, знайшовся рукопис з нотними значками. Музика, соло для скрипки, але якесь дивне: важке, зухвале, навряд чи взагалі придатне для виконання. Тремтячим почерком було надписано на манускрипті: Для міської гільдії скрипалів.
Члени міської гільдії були вдоволені, проте жоден з них не брався зіграти цю мелодію. З рукопису зняли копії, роздали їх музикантам, і найчестолюбніші репетирували в себе вдома. Нічого не виходило, і члени гільдії знаходили собі виправдання: ці ноти неможливо зіграти одночасно! Що це привиділося старому композиторові? Мабуть, трохи збожеволів перед смертю. Дивна, дисгармонійна музика, хоча деякі цікаві пасажі зустрічаються, не заперечуватимемо. У результаті всі вирішили спробувати ще раз, помучитися ще днинку, хоча і підозрювали, що старик, можливо, і не задумував цю музику для виконання. Та це ж просто неможливо виконати! І врешті-решт про заповіт композитора усі забули.
Минуло багато років, і в місто прийшов старик з довгою розпатланою бородою та зі старенькою скрипкою. На музиканта він не дуже був схожий, швидше циган або бродячий торговець, що підробляє уроками музики. Він зняв кімнату недалеко від міської площі, і незабаром просочився слух: вечорами, у темряві, заїжджий музикант грає якусь небувалу, прекрасну мелодію. Під вікнами готелю зібралися члени міської гільдії.
Вони відразу зрозуміли, що до чого. Це була та сама мелодія, яку заповідав їм давно померлий композитор. Її неможливо було зіграти – ну, тобто майже неможливо. Цей старик грав, і під його смичком мелодія співала і танцювала, здіймалася і обпадала. Дика, дивна, уперта, ніжна.
Коли останні відгомони мелодії завмерли, хтось з членів гільдії зааплодував, але інші стали обурюватися: «Це наша музика!» – кричали вони. – «Якийсь чужак, не з членів гільдії, приходить у місто і намагається грати нашу музику? Дурнями нас хоче зробити?!»
Вікно відкрилося, і старик виглянув на площу.
– Я – син композитора, – сказав він. – Батько сам навчив мене грати цю музику. І перед смертю він прийняв мене в гільдію. Він мав на це право, адже він був вашим почесним головою, хіба ви забули?
– Нісенітниця! – закричали розгнівані скрипалі. – Нічого тобі робити в нашому місті! Яке нахабство!
Наступного дня скрипаль пішов, і ніколи більше не звучала його прекрасна мелодія.
У цьому епізоді Ісус цитує біблійний вірш, що спантеличував немало коментаторів. Це вірш з псалму 82, де сам Господь, звертаючись до якоїсь групи людей, застерігає: хоча вони претендують на особливий статус, їх життя не відповідає таким високим домаганням. Їм дали ноти, але зіграти ці «музиканти» не змогли.
На наш подив (адже євреї вірили в єдиного Бога), з’ясовується, що самі вони – «боги».
«Я сказав був: Ви – боги, і сини ви Всевишнього всі, та однак повмираєте ви, як людина, і попадаєте, як кожен із вельмож. Устань же, о Боже, та землю суди, бо у владі Твоїй всі народи!». (Псалом 81(82):6-8)
За часів Ісуса деякі єврейські мислителі вважали, що псалом говорить про синів Ізраїльських, які зібралися біля гори Сінай. Бог дав їм закон, подібно тому, як наш композитор ввірив свою мелодію міським музикантам. Люди стали принцами і навіть богами, лише тому, що отримали закон. Саме явище, саме володіння законом прославило Ізраїль до надлюдського статусу. Якщо б тільки сини Ізраїльські розуміли це! Сам Господь сказала це, така Його воля і Його слово. Але хоча деякі ізраїльтяни щосили намагалися дотримати закон, нічого з цього не вийшло. Прямо там, біля підніжжя гори Сінай, Аарон зробив золотого тельця, і йому проносили жертви, і далі справи пішли не краще. Закон порушували знову і знову. Усі єврейські наставники і пророки одностайно вважали, що саме така поведінка стала причиною Вавілонського полону.
Але залишився спогад про те, що могло бути, залишилися слова Пс. 82: «Я сказав: Ви – боги».
А тепер у місто прийшла людина, що не належить до визнаної гільдії законників, і здійснює незрозумілі справи, чому люди починають всяке думати про її статус. Вона немов уперше грає ту неможливу музику, і люди лякаються, бо ніхто раніше не міг цього зробити, і неможливість зіграти цю мелодію стала для них прямо-таки символом віри. «Я сказав: ви – боги, – нагадує Він для них. – Що ж вас так розхвилювали Мої слова?
Відповідь б’є з розмаху. Союз божественного і людського, парадокс, що явився серед них, ця дика, дивна, уперта, ніжна мелодія втілення – зовсім не так вже і безглузда. Значить, композитор із самого початку передбачив, що одного разу його син прийде в місто і зіграє цю музику, але, щоб його мистецтво оцінили, потрібно, щоб спочатку інші спробували зіграти і не досягли успіху. Звичайно, членам гільдії це не по нутру, проте і це – частина задуму, частина музики. Настане момент, і Син скаже: «Невже ви не бачите? Отець у Мені і Я в Ньому».
І знову присутнім при цій сцені треба згадати, які справи вже зробив Ісус, «знамення», про які згадано у вірші 41, і зробити відповідні висновки. Як і чому цей чоловік грає музику зцілення і нового творіння? Це можливо лише тому, що Він полягає в унікальному, таємничому союзі з Отцем, і цей союз вражав і лякав людей тоді, як відтоді лякає і вражає людей різних народів і культур.
І якщо офіційні члени гільдії, єрусалимські законники, не були готові визнати статус Ісуса, простий народ на територіях, прилеглих до Йордану, вже робив правильні висновки. Цим людям нічого було втрачати. Вони пам’ятали, що говорив про Ісуса Іван Христитель, і бачили, як збуваються його слова. Чи зможемо ми сьогодні подивитися на Ісуса, на Його справи і слова, тим же відкритим, готовим до сприйняття поглядом і зробити правильні висновки – для нас, для нашого життя? Якщо зможемо, та музика зазвучить знову.