«Був же хворий один, Лазар у Віфанії, із села Марії й сестри її Марти. А Марія, що брат її Лазар був хворий, була та, що помазала Господа миром, і волоссям своїм Йому ноги обтерла. Тоді сестри послали до Нього, говорячи: Ось нездужає, Господи, той, що кохаєш його!… Як почув же Ісус, то промовив: Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, щоб Син Божий прославився нею. А Ісус любив Марту, і сестру її, і Лазаря. А коли Він почув, що нездужає той, то зостався два дні на тім місці, де був. Після ж того говорить до учнів: Ходімо знову в Юдею. Йому учні сказали: Учителю, таж допіру юдеї хотіли камінням побити Тебе, а Ти знов туди підеш? Ісус відповів: Хіба дня не дванадцять годин? Як хто ходить за дня, не спіткнеться, цьогосвітнє бо світло він бачить. А хто ходить нічної пори, той спіткнеться, бо немає в нім світла. Оце Він сказав, а по тому говорить до них: Друг наш Лазар заснув, та піду розбудити Його. А учні сказали Йому: Як заснув, то він, Господи, видужає. Та про смерть його мовив Ісус, вони ж думали, що про сонний спочинок Він каже. Тоді просто сказав їм Ісус: Умер Лазар. І Я тішусь за вас, що там Я не був, щоб повірили ви. Та ходімо до нього. Сказав же Хома, називаний Близнюк, до співучнів: Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати.»
Чому ніхто не намагається щось зробити? Одного мого знайомого якось запросили очолити зростаючу, повну надій парафію. І він сам і його сім’я з радістю прийняли цю пропозицію. Проте ті особи, від яких залежало вирішення матеріальних питань, ніяк не могли вирішити, де житиме новий пастор. Наявне житло виявилося нікуди не придатним, так що ж бажати? Будувати нове? Перетворити на житловий будинок прибудову до церкви? Поселити поки що священика на якійсь відстані від церкви, а потім усе налагодиться?
Доки вони роздумували, усі відповідні будинки поблизу від церкви надходили в продаж і йшли в чужі руки, а церковна влада нічого не робила. Мій друг і його рідні молилися про швидке вирішення проблеми, і все одно нічого не вирішувалося. І я, і всі їх друзі молилися разом з ними, писали, телефонували – все одно результат нульовий. Мій друг вже провів першу службу в новому храмі – це був урочистий момент, але побутова сторона його життя залишалася напруженою. І от, коли вже вся парафія молилася, щоб знайти вихід з положення, нарешті загату прорвало, рішення було прийняте. Один з найбільш відповідних для його сім’ї будинків, той самий, який пастор приглянув із самого початку, впав у ціні – церковна влада придбала його, сім’я благополучно переїхала, і мій друг приступив до служіння.
Але важко забути довгі місяці суцільних розчарувань через те, що нічого не відбувається. Неначе Господь не чує наші молитви, не допомагає нам прийти до якогось рішення. Усі втомилися від невизначеності, почали дратуватися, гадати, хто і що зробив не так. Зрозуміло, світ повний подібних сюжетів навіть і без щасливого кінця, ситуацій, які не вирішені досі. Загалом, такий хід історії: ми молимося про мир і справедливість, про загальне процвітання і гармонію народів – і нічого цього не бачимо.
В одному я впевнений: Бог не грає з нами, не дратує нас. Але Його шляхи – не наші шляхи, Його терміни не співпадають з нашими. От про що нагадує нам вірш 6 цього розділу. Сестри Його друга кричали до Ісуса про допомогу, ситуація була відчайдушною, ми в таких випадках телефонуємо в невідкладну «допомогу» – а Ісус затримався ще на два дні. Він навіть не сказав учням про хворобу Лазаря. Не зробив жодних приготувань для того, щоб покинути ці місця і йти у Віфанію. Не послав повідомлення у відповідь: «Ми йдемо». Просто залишався там, де був, неначе нічого не сталося, а Марія і Марта плакали у Віфанії: у них на очах помирав улюблений брат.
Що ж робив Ісус у цей час? Учитуючись у цю історію, я знаходжу тільки одну відповідь: він молився. Він боровся з волею Отця. Слова учнів (в. 8) абсолютно правильні: юдеї нещодавно збиралися побити Ісуса камінням, Йому зовсім не варто було повертатися в ті місця. Віфанія – маленьке містечко в двох милях від Єрусалиму, на східному схилі Оливної гори. Там до Ісуса без зусиль могли добратися жителі святого міста – і хто міг передбачити, чим цього разу закінчиться протистояння Ісуса і юдеїв?
Важливо зрозуміти, що розповідь про Лазаря, один з найбільш зворушливих біблійних сюжетів, розповідає не лише про Лазаря, але і про Ісуса. На початку розділу учні застерігають Ісуса, просять не повертатися в Юдею, а завершується розділ вироком первосвященика: нехай одна людина помре за народ (в. 50). Коли Ісус у віршах 41-42 дякує Отцю, Який почув Його молитви, думається, Він має на увазі ті молитви, які Він возносив у два дивні безмовні дні в йорданській пустелі (10:40). Він молився за Лазаря, але також молився про мудрість, якою міг би керуватися у Своїх планах, зокрема вибираючи маршрут. Ці дві долі, Лазаря і Ісуса, виявилися пов’язані. Воскресіння Лазаря стане «останньою краплею» – тепер вже влада ні перед чим не зупиниться, аби усунути Ісуса (вірші 45-53). З іншого боку, воскресіння стане найпотужнішим знаменням у ряді тих чудес, якими переповнене це Євангеліє. Цим знаменням, як жодним іншим, роз’яснюється суть життя і місії Ісуса, тут Його місія досягає кульмінації.
От чому життєво важливий цей «час очікування». Не вперше Ісус занурюється в молитву, прагнучи в близькості, у союзі з Отцем осягнути Його волю. Лише з’єднавшись з волею Отця, Він починає діяти – не так, як просили Його Марта і Марія, але здійснюючи диво, про яке вони не могли і мріяти.
Назва «Віфанія» буквально означає «дім бідняків». Історичні свідоцтва підтверджують справедливість такої назви: тут, неподалік від столиці, знаходилося щось на кшталт притулку, де приймали хворих і тих, хто мав потребу. У цих місцях Ісус побував неодноразово, мабуть, Він був особливо прив’язаний цього місця, адже і сам Він постійно проявляв турботу про людей у нужді і утішав їх обіцянкою Царства, в якому бідні бенкетуватимуть, а хворі зціляться. У вірші 2 Іван відсилає нас до сцени, яку він опише в наступному розділі (12:1-8), коли Марія полила ноги Ісуса дорогими пахощами, що викликало невдоволення в присутніх: вони б вважали за краще продати миро і пожертвувати гроші бідними. Екстравагантності не місце в притулку.
Але головне в цій історії – як діє Ісус, як Його вчинки застигають людей зненацька, перевертаючи їх очікування. Він не відгукнувся, коли сестри Лазаря чекали Його, а потім все-таки пішов в Юдею, хоча учні Його відмовляли. Він назвав стан Лазаря «сном», так що учні подумали, ніби йдеться про звичайнісінький сон. У вірші 9 Він вимовляє і зовсім вже незрозумілі слова, що ніби не стосуються справи, у денний час люди не спотикаються, а в темряві ходити небезпечно. Що б це означало?
Ймовірно, цим Він хотів сказати, що єдиний спосіб йти не спотикаючись – це йти за Ним. Якщо людина намагається вибирати шлях за власним розумінням, вона спотикнеться, бо йде в темряві, але якщо триматися Ісуса і дивитися на ситуацію із Його погляду, то в результаті прийдеш, куди потрібно, – нехай спочатку дні, місяці, роки доведеться провести в нерозумінні, гадаючи, чому ж «нічого не відбувається».
Наприкінці цього уривка ми знайомимося з одним із чудових «другорядних персонажів» Івана. Хома вірний, упертий, не занадто швидкий розумом, але він твердо вирішив йти туди, куди велів Ісус, не занадто міркуючи – вліво-направо. У його словах звучить тяжке передчуття: «Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати». Насправді учням не належить померти з Ісусом, поки що – ні, але відповідь Хоми – найправильніша. Так і в житті ми багато чого не розуміємо, не збуваються наші плани і мрії, але якщо ми йдемо разом з Ісусом – хоч би в пащу смерті, – ми йдемо при світлі дня, а коли ми у своїй гордині «пробиваємо» власні плани і честолюбні спрямування, то спотикаємося.