«Потім Йосип із Аріматеї, що був учень Ісуса, але потайний, бо боявся юдеїв, став просити Пилата, щоб тіло Ісусове взяти. І дозволив Пилат. Тож прийшов він, і взяв тіло Ісусове. Прибув також і Никодим, що давніше приходив вночі до Ісуса, і смирну приніс, із алоєм помішану, щось літрів із сто. Отож, узяли вони тіло Ісусове, та й обгорнули його плащаницею із пахощами, як є звичай ховати в юдеїв. На тім місці, де Він був розп’ятий, знаходився сад, а в саду новий гріб, що в ньому ніколи ніхто не лежав. Тож отут, з-за юдейського дня Приготовлення вони поклали Ісуса, бо поблизу був гріб.»
Верблюда звали Міхаель. Він і його хазяїн терпляче чекали біля стін Єрусалиму. Денна екскурсія завершилася, і в групі знайшлася жінка, що хотіла подивитися щось ще. Разом з нею я відправився на переговори з власником верблюда, одним з безлічі арабів, що крутяться біля священної столиці в надії заробити на прожиток. Не встигли ми опам’ятатися, як він підштовхнув нас обох вгору і усадив між горбами верблюда, після чого поплескав свою худобину по плечу і крикнув: «Алілуя!»
Верблюд, що доти смирно лежав на землі, підвівся, повернув морду назад, щоб зрозуміти, чому ноша виявилася такою важкою, але хазяїн вже потягнув його за вузду і повів вниз вулицею. На кожному кроці він знову і знову вигукував «алілуя» (зовсім інші вигуки крутилися в нас на язиці, коли ми гойдалися з одного боку в інший, у жаху чіпляючись за сідло). Ми добралися до кінця вулиці, розвернулися і повернулися до того місця, з якого відправилися в дорогу. Під чергове «алілуя» верблюд знову ліг, і ми сповзли з його спини.
– Чому ти весь час кричиш «алілуя? – запитав я власника, розплачуючись за прогулянку.
Він притиснув губи до мого вуха і шепнув мені:
– Бо я люблю Ісуса.
Несподівано мене відкинуло в перше століття нашої ери. «Потайний, бо боявся юдеїв», від страху перед недоброзичливістю євреїв, перед ворожістю власних родичів, войовничих і непримиренних мусульман. Тепла хвиля пізнавання накотила на мене, я міцно потиснув руку цього таємного християнина і вклав у неї ще кілька шекелів. Його верблюд, його алілуя – єдино доступний для нього спосіб славити Ісуса під стінами Єрусалиму.
На це ж місце, під стіни Єрусалиму, прийшли Йосип з Никодимом, принесли усе, що могли віддати Ісусові. Сто «літрів» дорогих пахощів, приблизно тридцять з гаком кілограмів, якщо перераховувати на сучасні міри. У сто разів більше, ніж витратила Марія, коли умастила Ісуса у Віфанії (12:30, адже тоді учні обурювалися зайвими витратами. Така кількість (і, додамо, такі розкішні пахощі) вимагалася для похоронів царя. Ймовірно, так і розуміли ситуацію Йосип і Никодим: вони б підписалися під словами «цар Юдейський», які Пилат наказав надписати над головою розіпнутого, але для них це не було кепкуванням. Якщо в Ізраїлю колись був справжній цар, це був Він – і ніхто інший.
До цього в Євангелії Йосип не згадувався. За іншими повідомленнями, він мав у розпорядженні власну гробницю; із слів Іванових виходить, що цією гробницею скористалися, бо вона виявилася поблизу. Але він виділяє інший момент: цією гробницею ніколи ще не користувалися, він особливо підкреслює це у вірші 41. Він заздалегідь передбачає аргументи, які можуть виникнути в скептиків, коли він перейде до продовження цієї історії: а що, якщо гробницю просто переплутали, якщо сталася помилка?..
Ні. Гробниця була абсолютно новою. Помилка неможлива.
З Никодимом, як нагадує нам Іван, ми вже знайомі (3:1-10; 7:50-52). Почувши про нового і незвичайного наставника, він прийшов до нього вночі і відбувся один з тих просторових діалогів, які Іван неодноразово наводить у своєму Євангелії. У тій бесіді Ісус пояснив, що таке нове народження від води і Духа. Розвиваючи цю ідею, Він послався на приклад Мойсея, що прибив до стовпа в пустелі змія, щоб ті, хто бачив його, уникнули смерті, і сказав, що Син Людський подібним же чином буде піднесений, щоб усі, хто вірить у Нього, отримали життя вічне (3:14-16). Потім Він говорив про людей, які коять зло і тому бояться світла, і про тих, хто чинить праведно і тому любить світло, адже на світлі виявляється, що їх справи «зроблені в Бозі» (3:19-21).
Отже, того вечора незадовго до настання темряви Никодим прийшов до місця страти. Оповідання сконцентровується на ньому, хоча і ненадовго: тіло потрібно поховати до заходу, поки не настала субота. Цього разу Никодим відважно виступає вперед. Його вірність Ісусові дозрівала поступово, з того моменту, коли він заступався за Ісуса на підставі закону і був висміяний колегами (7:30-31), до цієї хвилини, коли нічого не розраховуючи придбати і ризикуючи усім, він віддає останню шану незрозумілому царю, що дозволив себе стратити.
Як ми вже бачили в розділі 11, де йшлося про Лазаря, похоронні звичаї того часу суттєво відрізнялися від наших. Померлих не клали в труну, не піддавали кремації. Гробницею служила видовбана в скелі печера, такі печери в множині виявляються археологами. Була потрібна досить висока печера, щоб усередині могли розвернутися люди, що укладають труп, але вхід робили маленьким, заввишки трохи більше метра. По обидві сторони від входу вирубували полиці.
На створення такої печери йшло багато часу і праці, так що люди розраховували використовувати їх неодноразово. Полиці служили для того, щоб укладати на них тіла, кожне на свою полицю, але цілком могло статися так, що чергового небіжчика принесуть раніше, ніж попередній повністю розкладеться. Щоб пом’якшити важкий запах з гробниці, тіла померлих обмотували в тканину, просочену великою кількістю пахощів. У проміжок між похованнями печеру захищав від грабіжників великий і важкий круглий валун, який кілька людей із зусиллям підкочували до її входу.
Коли від трупа залишалися одні кістки, їх збирали і складали в особливу посудину (осуарій). Цю урну з прахом зберігали в глибині похоронної печери чи переносили в інше надійне місце. Таким чином, на відміну від сучасних ритуалів, похорони проходили в два етапи з розривом у кілька місяців, а то й років.
Звичайно ж, Іван розраховує на те, що зараз ми пригадаємо, як востаннє стояли біля гробу. Зупинившись перед печерою, де був покладений Лазар, Ісус заплакав (11:35), але коли камінь відкотили геть, не з’явилося поганого запаху чи інших ознак розкладання (11:41). Чекайте, намагається сказати нам Іван. Пройдіть зі мною через той суботній день, через це сумне випробування тишею. Чекайте, поки не мине цей довгий, цей останній день. У сьомий день Бог відпочивав, упокоївся цього дня Ісус. Але вся книга була про це – про нове творіння. Чекайте дня восьмого.