«А дня першого в тижні, рано вранці, як ще темно було, прийшла Марія Магдалина до гробу, та й бачить, що камінь від гробу відвалений. Тож біжить вона та й прибуває до Симона Петра, та до другого учня, що Ісус його любив, та й каже до них: Взяли Господа з гробу, і ми не знаємо, де поклали Його! Тоді вийшов Петро й другий учень, і до гробу пішли. Вони ж бігли обидва укупі, але другий той учень попереду біг, хутчіш від Петра, і перший до гробу прибув. І, нахилившися, бачить лежить плащаниця… Але він не ввійшов. Прибуває і Симон Петро, що слідком за ним біг, і входить до гробу, і плащаницю оглядає, що лежала, і хустка, що була на Його голові, лежить не з плащаницею, але осторонь, згорнена, в іншому місці… Тоді ж увійшов й інший учень, що перший до гробу прибув, і побачив, і ввірував. Бо ще не розуміли з Писання вони, що Він має воскреснути з мертвих. І учні вернулися знову до себе.»
Пітьма над безоднею. Безформний початок. Хаос. Порожнеча. Початок початків.
Вітер і слово. Дихання Господа, мова Бога, що викликає до буття те, чого ніколи не було. Життя і світло. Перший день творіння.
На початку було Слово… і Слово сталося тілом. Тіло говорило, дихало, несло життя і світло. Нове творіння починалося всюди, куди б воно не прийшло. «Оце Чоловік! Настав день шостий. Творіння завершилося. «І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!» (Бут. 1:31).
Тіло помирає. Знову настає хаос. Пітьма опустилася на невелику групу вірних, що плакали біля хреста. У сутінках, що насуваються, двоє чоловіків виконали те, що слід було виконати. І настала нескінченна субота, сон у холодній гробниці.
Все ще темно, займається перший буденний день тижня. Перший день нового тижня, нового творіння. День восьмий. Очі почервоніли від плачу і безсонної суботньої ночі. Жінки пішли до гробниці; напевно, хотіли знову умастити тіло і просто поплакати, адже більше їм нікуди було йти, нічого було робити, усе вже сталося і більше нічого було чекати.
Марія Магдалина уперше з’являється в оповіданні Івана разом з іншими Маріями біля підніжжя хреста. Про її минуле Іван нічого нам не розповідає, то мале, що ми знаємо, ми прочитали в інших Євангеліях. Але її роль тут надзвичайна: Магдалина – перший апостол, апостол апостолів, це вона приносить учням звістку про порожню гробницю. У наступному епізоді вона удостоїться ще більшої честі: стане першою, хто зустріне воскреслого Учителя лицем до лиця, побачить Його, заговорить з Ним.
Але поки що вигляд порожньої гробниці – на рану рана, хаос в епіцентрі хаосу. Хтось поніс Його. Немає віри, немає надії, немає навіть боязкого «можливо». Чийсь жорстокий жарт. Якийсь садівник, робітник, солдат або чийсь слуга поніс тіло. Потрібно дізнатися, де він його поклав. Це терміново, Магдалина бігом біжить назад у місто, знаходить Петра (адже вона знала, у кого він ховається), сповіщає улюбленому учню, разом з яким напередодні стояла біля хреста.
І учні, теж бігом, прямують до гробниці. У цій сцені дієслово «бігти» зустрічається більше разів, ніж в усіх євангельських текстах разом узятих. Юнак прибігає до гробниці першим. Камінь відсунутий убік, печера порожня. І як дивно: саван Ісуса залишився всередині, акуратно складений. Невідомі викрадачі не лише забрали тіло, вони навіщось зняли з нього похоронну пелену. З якої статі їм знадобилося це робити? Це щось нечуване.
Задиханий Петро підоспів через кілька хвилин. Ми вже звикли до його манери діяти: він не забариться, не ходитиме навколо, зважуватимете за і проти. Він відразу ж входить у печеру. І тут відбувається щось ще більш дивне: хоча покривала, в які загортали тіло, складені докупи, хустка, яку пов’язали на голову Ісуса, лежить окремо. Виходить, люди, які знімали декілька шарів просочених пахощами тканин з тіла померлого (що само по собі непросте завдання), ще і постаралися розкласти ці тканини так, щоб створити певний ефект: неначе ніхто і не відносив тіло, заздалегідь знявши з нього саван, а тіло зникло саме по собі, залишивши порожній одяг, схожий на зморщену повітряну кульку, з якої вийшло повітря.
(Археологи знайшли, принаймні, одну гробницю I століття, трохи південніше за те місце, де ховали Ісуса, і в цій гробниці похоронні тканини лежать, припавши до останків. Ймовірно, мешканець цієї печери був похований незадовго до катастрофічного юдейського повстання проти Риму (66-70 рр.), і повторне поховання кісток не відбулося).
І от – момент істини. Юнак, улюблений учень, услід за Петром входить у гробницю. Їх перша думка – ніби хтось поніс тіло, заздалегідь знявши з нього похоронні пелени, – раптом здається для них безглуздою і недоречною. Щось нове пробуджується в юному учневі, несамовитий захват і преклоніння перед животворчою владою Бога. Учень згадуватиме цей момент знову і знову, усе своє життя. Особливе почуття, трохи схоже на закоханість або на радість при спогляданні перших сонячних променів, при віддалених гуркотах грому, що сповіщають зливу після довгої посухи.
Щось, схоже на віру. Він і раніше вірив, цей учень – вірив, що Ісус Месія. Він вірив, що Ісус посланий Богом, що Він – представник Бога для народу Божого і світу Божого. Але тепер ця віра стала іншою. «Він побачив і увірував». Увірував, що почалося нове творіння. Увірував, що стався великий поворот, закінчилася довга зима і настає весна. Увірував, що Бог відповів Ісусу «так» – «так» на усе, чим Він був і що зробив. Увірував, що Ісус знову живий.
Не «увірував, що Ісус вознісся на небеса». Багато людей досі думають, ніби, кажучи про воскресіння з мертвих, християни мають на увазі вознесіння Ісуса на небеса. Але Іван трохи пізніше (в. 17) роз’яснить, що говорить зовсім не про вознесіння, а про воскресіння.
Будь-яка людина в Стародавньому світі розуміла, що воскресіння з мертвих не буває. Більше того: усі знали, що воскресіння не може бути. В античному світі, у Греції і Римі, про воскресіння міркували як про щось, що доступне людській фантазії, але чого ніколи не буває і бути не може. Але юдеї незадовго до Ісуса почали допускати таку можливість. Не всі юдеї: саддукеї рішуче спростовували будь-які міркування такого роду, до того ж ніхто не знав, що таке воскресіння, як воно може статися. Більше того: ті, хто вірив у воскресіння, вважав, що воно охопить одночасно весь народ Божий (ми бачили це в 11:24), а то і весь світ (5:28-29). Це буде одноразова, нечувана, неймовірна подія.
Коли Ісус воскресив Лазаря, Лазар повернувся до свого колишнього життя. Він продовжував жити так, як ніби нічого і не сталося. Відгомони історії Лазаря чуються в цій сцені і підказують нам, що сталося щось, схоже на воскресіння Лазаря і в той же час принципово інше. Хтось повинен був допомогти Лазарю, зняти з нього саван, розв’язати хустку, якою було закрито його обличчя. Ісус просто скинув Свій одяг і залишив його в печері. Лазар повернувся у світ, де все ще була присутньою загроза смерті (12:10), але Ісус пройшов смерть наскрізь і вийшов у новий світ, у нове творіння, у нове життя по іншій бік смерті, де смерть знищена і нарешті починається життя, життя в чистому вигляді, в усій повноті.
Якщо задати людям у різних кінцях світу питання, яке свято має найбільше значення для християн, багато хто дасть відповідь: Різдво. Одне з досягнень нашої епохи: зробити головним днем календаря сентиментальне зимове свято (і це при тому, що точна дата народження Ісуса нам невідома), ретельно усунувши з цього свята усе, що дійсно має значення – політику, реальну загрозу і т д. Ні, правильною відповіддю була б Пасха, і я дуже сподіваюся, що церква постарається донести цю думку до своїх парафіян. Пасха, початок нового творіння. Якщо б не Пасха, ніхто б не став святкувати і Різдво. Пасха – перший день нового тижня. Пітьма пішла, і зійшло сонце.