«А Марія стояла при гробі назовні та й плакала. Плачучи, нахилилась до гробу. І бачить два Анголи, що в білім сиділи, один у головах, а другий у ніг, де лежало Ісусове тіло… І говорять до неї вони: Чого плачеш ти, жінко? Та відказує їм: Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали… І, сказавши оце, обернулась назад, і бачить Ісуса, що стояв, та вона не пізнала, що то Ісус… Промовляє до неї Ісус: Чого плачеш ти, жінко? Кого ти шукаєш? Вона ж, думаючи, що то садівник, говорить до Нього: Якщо, пане, узяв ти Його, то скажи мені, де поклав ти Його, і Його я візьму! Ісус мовить до неї: Маріє! А вона обернулася та по-єврейському каже Йому: Раббуні! цебто: Учителю мій! Говорить до неї Ісус: Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Але йди до братів Моїх та їм розповіж: Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого! Іде Марія Магдалина, та й учням звіщає, що бачила Господа, і Він це їй сказав…»
Збираючись у гості до Німеччини, я вивчив деякі правила ввічливості. У німецькій мові, на відміну від англійської, є різні форми для єдиного і множинного числа другої особи, і є також ввічливе «Ви», яке відрізняється від множинного «ви». На «ти» і множинне «ви» можна звертатися тільки до дітей і дуже хороших знайомих. І краще почекати, поки люди запропонують тобі «випити на брудершафт» або в якійсь іншій формі перейти на «ти».
Люди, у чиїй сім’ї я жив, були дуже гостинні і дружньо розташовані до мене. Вони робили все, щоб мені було зручно, допомагали в усьому і прощали незграбні спроби говорити їх мовою. Я звертався до всіх членів сім’ї на «Ви», проте через декілька днів, за вечерею, голова сім’ї звернувся до мене з короткою промовою. Він сказав: тепер, коли ми прожили кілька днів разом і досить близько зійшлися, буде правильніше, якщо ми почнемо називати один одного «ти». Так почався новий етап нашої дружби. По-англійськи аналоги важко підібрати, напевно, це схоже на перехід від «містера Сміта» до звернення по імені.
Приблизно таке ж почуття я переживаю, перечитуючи наведений вище уривок. Настав момент, коли уважний Іванів читач розуміє: сталося щось незвичайне, і сталося це не лише з Ісусом – хоча і з Ним теж, – але зі світом. Змінилися стосунки Бога зі світом, з учнями. Досі Ісус називав Бога «Отцем», «Отцем, що послав Мене», «Моїм Отцем». Своїх послідовників Він називав «учнями», «слугами» або «друзями». Але тепер усе змінилося. Відчуйте силу вірша 17: «Але йди до братів Моїх та їм розповіж: Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого!».
Щось радикально змінилося. Мета досягнута, встановлені нові стосунки, вони розцвіли несподівано і прекрасно, як весняна квітка. Перед учнями відкрився новий світ, світ, в якому вони зможуть пізнати Бога так, як знає Його Ісус, де вони і самі стануть улюбленими чадами Отчими.
Іншими словами, нарешті учні стануть істинними ізраїльтянами. Покликання Ізраїлю – бути сином Божим, Його первістком (Вих. 4:22). Ізраїль тяжко намагався осмислити своє покликання. Ця ідея збереглася в безлічі текстів Старого Заповіту і в пізнішому юдаїзмі, але з’явилася і інша ідея: якщо Ізраїль дійсно був сином Божим, то надалі між сином і Отцем настало відчуження. Коли Ісус розповідає притчу про блудного сина, Його слухачі прекрасно розуміють підтекст (Луки 15:11-32). Але тепер Ісус зумів повернутися з вигнання, проклав зворотний шлях з далекої країни, з країни смерті. Він знайшов дорогу до Отчого дому. Усі, хто йшов за Ісусом, будуть прийняті в цьому домі в ім’я Його, стануть улюбленими дітьми в цій сім’ї.
Запрошення в дім отчий Марія Магдалина чує під час якнайглибшого відчаю. Розігрується прадавня драма на землі: постійте поряд з Марією зараз, коли вона плаче, згадайте когось, хто вам знайомий, або людину, про яку ви прочитали в газеті, яку бачили по телевізору, – про когось, хто зараз плаче. Нехай ця людина теж встане поряд з вами і Марією Магдалиною. Не змушуйте себе плакати, у скорботі є свій природний ритм. Нехай усе це – люди, що плачуть, їх скорбота, ваші сльози – з’явиться вашому уявному погляду. От ви стоїте біля гробниці. А тепер, коли момент настав, нахиліться і загляньте усередину. Вас чекає потрясіння.
Звідки з’явилися ангели? Кілька секунд тому, коли Петро і Іван заходили в печеру, там нікого не було. Чи – хтось був? Чи ангелів можна побачити тільки крізь сльози? Хто знає. Коли людині страшно, ангели підбадьорюють її. Коли вона плаче, ангели пояснюють їй причину її сліз. Вони говорять з нами вголос і голосно. І ви теж прислухайтеся до слів ангелів, прислухайтеся до слів тих, хто плаче біля гробниці поряд з вами. У мене відняли будинок, чоловіка, дітей… зневажили мою гідність, мої права, надії, моє життя. Узяли мого Господа. Уся скорбота, уся скорбота світу – у сльозах Марії Магдалини.
А тепер, коли ви встали поряд з Марією і намагаєтеся осмислити, яка відповідь може бути її сльозам, яку відповідь отримають сльози, що ллються всюди у світі, тепер – оберніться. Ви побачите дивну фігуру зовні печери. Хто це? Що він тут робить? За кого ви могли б прийняти цю людину?
Марія здогадується: це садівник. Вона помилилася, але частково її здогадка вірна. Настало нове творіння, і початок йому – Ісус. Згадайте слова Пилатові: «Оце Чоловік!» От Він – новий Адам, садівник, який перетворить хаос творіння в новий порядок, проростить нові квіти і плоди. Він прийшов виполоти бур’яни і чортополох, щоб замість них набрякали бутони квітів і ріс багатий урожай. І зараз, коли ми стоїмо поряд з Марією і слухаємо її розмову з незнайомцем (нам не раз вже траплялося бачити в Івана подібні сцени, в яких співрозмовник Ісуса не розуміє і не дізнається Його), нехай біль тієї людини або тих людей, яких ви привели із собою до гробниці, вільно говорить з Ісусом, навіть якщо ці люди Його не знають.
От Він звертається до Марії по імені – вітання, розрада, ласкавий докір – «Годі! Хіба ти не упізнала мене» і заклик – усе в одному. Звичайно, ми знаємо Його. Звичайно ж, ми Його не знаємо. Він все той же. Він – абсолютно інший. Він живе новим життям, таким життям, яке ми не знали раніше. Нехай Ісус окликне і вас по імені, нехай назве імена тих, кого ви привели з собою, усіх, хто нині потребує Його любові і зцілення. Нехай молитва знову стане розмовою, тією розмовою, яка потрібна сьогодні.
Самі дивні слова в усьому епізоді – попередження у вірші 17: «Не утримуй Мене» або, у багатьох перекладах, «Не торкайся до Мене». Дві знамениті картини, одна – пензля Рембрандта, друга – Тиціана, представляють цю сцену, хоча не можуть передати всі її сенси. Чому Ісус забороняє Марії підійти ближче?
Висловлювалося припущення, що тіло воскресіння ще настільки нове і незвичне, що якщо Марія доторкнеться до нього, вона може все неправильно зрозуміти, прийме Ісуса за примару. Навряд чи це пояснення правдоподібне у світлі інших повідомлень і пропозиції Хомі доторкнутися і переконатися самому (ну так, минув тиждень, і тіло «зміцніло»?) Особисто мені здається, що в такій формі Ісус попереджає Марію, що станеться незабаром: їх стосунки зміняться і не будуть такими ж, як раніше. Він вже не мандруватиме по Галілеї та Юдеї, не розділить з учнями їх просту трапезу, не проповідуватиме, не молитиметься, не сперечатиметься з ними. Вони ще кілька разів побачать Його, але незабаром настане час Йому «піти до Отця», як Він неодноразово попереджав у розділах 11-17. От чому, як мені здається, слова «не утримуй Мене» означають саме це: не намагайся утримати Мене, оволодіти Мною. Слова дивні, але і момент незвичайний.
Марію це зауваження зовсім не засмутило, значить, не здалося їй строгим або грубим. І взагалі їй не до цього. Знову вона стає апостолом апостолів. «Я бачила Господа, і ось що Він мені сказав». Найточніше, з перших рук, свідоцтво.
Її свідоцтво не втратило своєї цінності і понині. Якби хтось у I столітті вирішив вигадати історію про те, як Ісуса бачили після смерті, у цій вигаданій історії не знайшлося б головної ролі для жінки, тим більше для Марії Магдалини.