1. Від обрядової чистоти до чистоти серця

Хто б сьогодні не читав чи не чув проголошення: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога», той мимоволі думає про чесноту чистоти, немовби це блаженство було позитивно вираженим еквівалентом сьомої заповіді: «Не чини перелюбу». Ця інтерпретація, що спорадично розвивалася під час історії християнської духовності, стала домінантною починаючи від XIX століття. Насправді в навчанні Христа чистота серця не вказує на окрему чесноту, а на якість, яка повинна супроводжувати всі чесноти, аби вони воістину стали чеснотами, а не «прекрасними вадами». Прямою протилежністю чесноті чистоти не є нечистота, але лицемірство. Трохи екзегези та історії допоможуть нам краще це зрозуміти.

З контексту Нагірної проповіді чітко випливає, що саме Ісус розуміє під «чистотою серця». Згідно з Євангелієм, те, що визначає чистоту чи нечистість вчинку, – чи це милостиня, піст чи молитва – це намір, тобто це вчинено, аби сподобатися людям чи Богові:

«Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А як ти чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мт. 6:2-4).

Лицемірство – це гріх, який Бог викриває з особливою рішучістю, засуджений упродовж усього тексту Біблії, і причина цього є цілком зрозумілою. У лицемірстві людина понижує Бога, ставить Його на друге місце, ставлячи на перше місце створіння, суспільну думку. «Чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1Сам. 16:7): дбати про зовнішність більше, ніж про серце, означає надавати більшого значення людині, аніж Богові. Лицемірство, отже, по своїй суті є відсутністю віри, але й також браком любові до ближнього в тому сенсі, що намагається звести людей до стану своїх почитателів. Лицемірний не визнає їхньої гідності, але бачить їх через призму свого образу, іміджу.

Христос безапеляційно осуджує лицемірство: вони вже мають свою нагороду! Нагорода, поза всім, є ілюзорною навіть на людському рівні, тому що слава, як відомо, втікає від того, хто біжить за нею, і наздоганяє того, хто від неї втікає.

Допомагають зрозуміти сенс блаженства чистих серцем також і різкі випади Ісуса проти книжників і фарисеїв. Усі вони зосереджені на протиставленні між «внутрішнім» і «зовнішнім» світом людини:

«Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости! Так і ви, назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!» (Мт. 23:27-28).

Революція, здійснена Ісусом у цій ділянці, має незмірне значення. Сьогодні існує тенденція не перебільшувати протиріччя між Ісусом і фарисеями, а відзначати співпадіння, які існували між ними в способі ставлення до закону Мойсея. Звичайно, що й перед Христом, за винятком окремих натяків у пророків і в псалмах (Пс. 24:3,4: «Хто зійде на гору Господню, і хто буде стояти на місці святому Його? У кого чисті руки та щиреє серце»), чистота розумілась переважно в обрядовому і культовому значенні. Вона полягала в тому, аби триматися далеко від речей, тварин, людей чи місць, здатних негативно впливати на людину і відділяти від святості Божої. До цих речей входить особливо те, що пов’язане з народженням, смертю, харчуванням, сексуальною сферою. Зрештою, те саме, лише в інших формах і за різних передумов, відбувалося в інших релігіях.

Ісус очистив дорогу від усіх цих табу. Насамперед Своїми вчинками: їсть із грішниками, торкається прокажених, відвідує поган, тобто контактує з усім тим, що, як вважалося, може найбільше занечистити людину; потім Він потверджує це Своїм навчанням. Урочистість, з якою Ісус виголошує Свою проповідь про чисте і нечисте, допомагає зрозуміти, що й Він усвідомлював новизну свого повчання:

«І Він знову покликав народ і промовив до нього: Послухайте Мене всі, і зрозумійте! Немає нічого назовні людини, що, увіходячи в неї, могло б опоганити її; що ж із неї виходить, те людину опоганюєБо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, і людину опоганює!» (Мр. 7:14-15,21-23).

«Виявляв усі страви чистими», – майже із захопленням заявляє євангелист (див. Мр. 7:19). Супроти намагань деяких юдео-християн відновити різницю між чистим і нечистим в їжі та в інших сферах життя, Апостольська Церква впевнено підтвердила: «Для чистих все чисте» (Тит 1:15; пор. Рим. 14:20).

Чистота, що розуміється в сенсі стриманості та цнотливості, теж входить в євангельське блаженство (серед усього іншого, що забруднює серце, Ісус згадує, як ми чули, «розпусту, перелюб і нечистоту»); проте така чистота займає своє окреме місце, так би мовити, «другорядне» у контексті євангельського блаженства. Це є сфера, поряд з усіма іншими, де важливої ролі набуває «серце», як тоді, коли Ісус каже, «що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5:28).

Насправді терміни «чистий» і «чистота» (katharos, katharotes) ніколи не вживаються в Новому Заповіті на означення того, що ми розуміємо під цим терміном сьогодні, – відсутність тілесних гріхів. Відтак вживаються інші терміни: панування над собою (enkrateia), поміркованість (sophrosyne), невинність (hagneia).

Із сказаного, як завжди, виглядає зрозуміло, що істинно чистим серцем є сам Ісус. Про Нього Його ж супротивники змушені були казати: «Учителю, знаємо ми, що Ти справедливий, і не зважаєш зовсім ні на кого, бо на людське обличчя не дивишся, а наставляєш на Божу дорогу правдиво.» (Мр. 12:14). Ісус міг сказати про Себе: «Не шукаю ж Я власної слави» (Ів. 8:50).

Попередній запис

6. «Зодягніться у щире милосердя»

Наступний запис

2. Погляд на історію