Хто б сьогодні не читав чи не чув проголошення: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога», той мимоволі думає про чесноту чистоти, немовби це блаженство було позитивно вираженим еквівалентом сьомої заповіді: «Не чини перелюбу». Ця інтерпретація, що спорадично розвивалася під час історії християнської духовності, стала домінантною починаючи від XIX століття. Насправді в навчанні Христа чистота серця не вказує на окрему чесноту, а на якість, яка повинна супроводжувати всі чесноти, аби вони воістину стали чеснотами, а не «прекрасними вадами». Прямою протилежністю чесноті чистоти не є нечистота, але лицемірство. Трохи екзегези та історії допоможуть нам краще це зрозуміти.
З контексту Нагірної проповіді чітко випливає, що саме Ісус розуміє під «чистотою серця». Згідно з Євангелієм, те, що визначає чистоту чи нечистість вчинку, – чи це милостиня, піст чи молитва – це намір, тобто це вчинено, аби сподобатися людям чи Богові:
«Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А як ти чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мт. 6:2-4).
Лицемірство – це гріх, який Бог викриває з особливою рішучістю, засуджений упродовж усього тексту Біблії, і причина цього є цілком зрозумілою. У лицемірстві людина понижує Бога, ставить Його на друге місце, ставлячи на перше місце створіння, суспільну думку. «Чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1Сам. 16:7): дбати про зовнішність більше, ніж про серце, означає надавати більшого значення людині, аніж Богові. Лицемірство, отже, по своїй суті є відсутністю віри, але й також браком любові до ближнього в тому сенсі, що намагається звести людей до стану своїх почитателів. Лицемірний не визнає їхньої гідності, але бачить їх через призму свого образу, іміджу.
Христос безапеляційно осуджує лицемірство: вони вже мають свою нагороду! Нагорода, поза всім, є ілюзорною навіть на людському рівні, тому що слава, як відомо, втікає від того, хто біжить за нею, і наздоганяє того, хто від неї втікає.
Допомагають зрозуміти сенс блаженства чистих серцем також і різкі випади Ісуса проти книжників і фарисеїв. Усі вони зосереджені на протиставленні між «внутрішнім» і «зовнішнім» світом людини:
«Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости! Так і ви, назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!» (Мт. 23:27-28).
Революція, здійснена Ісусом у цій ділянці, має незмірне значення. Сьогодні існує тенденція не перебільшувати протиріччя між Ісусом і фарисеями, а відзначати співпадіння, які існували між ними в способі ставлення до закону Мойсея. Звичайно, що й перед Христом, за винятком окремих натяків у пророків і в псалмах (Пс. 24:3,4: «Хто зійде на гору Господню, і хто буде стояти на місці святому Його? У кого чисті руки та щиреє серце»), чистота розумілась переважно в обрядовому і культовому значенні. Вона полягала в тому, аби триматися далеко від речей, тварин, людей чи місць, здатних негативно впливати на людину і відділяти від святості Божої. До цих речей входить особливо те, що пов’язане з народженням, смертю, харчуванням, сексуальною сферою. Зрештою, те саме, лише в інших формах і за різних передумов, відбувалося в інших релігіях.
Ісус очистив дорогу від усіх цих табу. Насамперед Своїми вчинками: їсть із грішниками, торкається прокажених, відвідує поган, тобто контактує з усім тим, що, як вважалося, може найбільше занечистити людину; потім Він потверджує це Своїм навчанням. Урочистість, з якою Ісус виголошує Свою проповідь про чисте і нечисте, допомагає зрозуміти, що й Він усвідомлював новизну свого повчання:
«І Він знову покликав народ і промовив до нього: Послухайте Мене всі, і зрозумійте! Немає нічого назовні людини, що, увіходячи в неї, могло б опоганити її; що ж із неї виходить, те людину опоганює… Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, і людину опоганює!» (Мр. 7:14-15,21-23).
«Виявляв усі страви чистими», – майже із захопленням заявляє євангелист (див. Мр. 7:19). Супроти намагань деяких юдео-християн відновити різницю між чистим і нечистим в їжі та в інших сферах життя, Апостольська Церква впевнено підтвердила: «Для чистих все чисте» (Тит 1:15; пор. Рим. 14:20).
Чистота, що розуміється в сенсі стриманості та цнотливості, теж входить в євангельське блаженство (серед усього іншого, що забруднює серце, Ісус згадує, як ми чули, «розпусту, перелюб і нечистоту»); проте така чистота займає своє окреме місце, так би мовити, «другорядне» у контексті євангельського блаженства. Це є сфера, поряд з усіма іншими, де важливої ролі набуває «серце», як тоді, коли Ісус каже, «що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5:28).
Насправді терміни «чистий» і «чистота» (katharos, katharotes) ніколи не вживаються в Новому Заповіті на означення того, що ми розуміємо під цим терміном сьогодні, – відсутність тілесних гріхів. Відтак вживаються інші терміни: панування над собою (enkrateia), поміркованість (sophrosyne), невинність (hagneia).
Із сказаного, як завжди, виглядає зрозуміло, що істинно чистим серцем є сам Ісус. Про Нього Його ж супротивники змушені були казати: «Учителю, знаємо ми, що Ти справедливий, і не зважаєш зовсім ні на кого, бо на людське обличчя не дивишся, а наставляєш на Божу дорогу правдиво.» (Мр. 12:14). Ісус міг сказати про Себе: «Не шукаю ж Я власної слави» (Ів. 8:50).