Останнім словом стосовно кожного блаженства завжди повинно бути те, що торкається кожного особисто і заохочує кожного з нас до навернення і добрих діл. Апостол Павло закликав колосян такими глибокими словами:
«Отож, зодягніться, як Божі вибранці, святі та улюблені, у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння. Терпіть один одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви» (Кол. 3:12-13).
«Ми, людські істоти, – говорив святий Августин – є немов глиняні вази, котрі навіть легким дотиком завдають одна одній болю»[1]. Неможливо жити разом у гармонії, у сім’ї та в будь-якій іншій спільноті без практики взаємного прощення і милосердя. Милосердя – це слово, яке складається з двох слів – милість і серце, означає змилуватися у своєму серці, зворушитись на вигляд страждання чи помилки ближнього. Саме так Бог пояснює Своє милосердя супроти відступництва Свого народу: «У Мені перевернулося серце Моє, розпалилася разом і жалість Моя» (Ос. 11:8).
Тут йдеться про те, аби ми прощали і, наскільки можливо, пробачали, радше ніж засуджували. Якщо йдеться про нас, то тут корисно згадати одне прислів’я: «Хто собі пробачає, того Бог засуджує, а хто себе засуджує, тому Бог пробачає». Коли ж йдеться про інших, то виходить навпаки: «Хто пробачає ближньому, тому Бог пробачає, а хто засуджує ближнього, того й Бог засуджує».
Прощення для спільноти є тим, чим є мастило для двигуна. Якщо хтось вирушає в подорож на машині без крапельки мастила у двигуні, то після кількох хвилин побачить як машину охопить полум’я. Так, як мастило у двигуні, так само і прощення послаблює тертя. «Мастило», яке мусимо залити в механізм життя, – це, насамперед, добрі слова. Апостол Павло так закликав християн з Ефесу: «Нехай жадне слово гниле не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує» (Еф. 4:29). Добре слово, тобто позитивне, слово підтримки і похвали – як бальзам на душу, особливо в родинному колі.
Милосердя один до одного повинне бути для нас, людських істот, найбільш природним почуттям. Поет Шарль Пегі вкладає в уста Божі такі слова: «Любов мене не дивує.. А ці бідні створіння такі нещасні. Якщо вони не мають кам’яних сердець, чому ж не мають милості один до одного?»[2]. Аби не мати хоч трохи співчуття, необхідно затулити очі та вуха на розпачливі ридання, які долинають з усіх сторін.
У цьому, напевне, виявляється найбільша близькість християнства до буддизму. У буддизмі співчуття до всякої живої істоти є «правильною поведінкою», яка є одним із восьми етапів «дорогоцінного шляху», що веде до просвітлення. Проте у двох світових релігіях мотивація є різною. У християнстві фундаментальним є те, що людська істота є створена на образ Бога, Який є «Отець милосердя й Бог потіхи всілякої» (2 Кор. 1:3), і «любить усе, що існує, і не бридиться нічим з того, що сотворив» (Муд. 11:24). У буддизмі, що не визнає ідеї особового Бога-Творця, фундамент є антропологічним і космічним: людина мусить бути милосердною через солідарність і відповідальність, що пов’язує її з усім живим на землі. Проте така відмінність не повинна перешкоджати християнству і буддизму діяти разом на практичному рівні, особливо сьогодні, коли життю загрожує насильство і людські взаємини стали такими жорстокими і безжалісними.
Ми, християни, можемо багато навчитися з книжок теперішнього Далай-лами Тенцзіна Г’яцо, в яких пропонується «етика миру і турботи» для третього тисячоліття. Ці сторінки випромінюють велике почуття солідарності й майже ніжності до всього живого і радять, як застосувати це бачення в політиці, економіці та в усіх інших вимірах життя.
Земля стала б набагато більш придатним місцем для життя, якби ми навчилися трохи більше думати про нещастя і страждання інших, і трохи менше тільки про наші. Якби ми навчилися заміняти почуття жалю до себе щирим співчуттям до ближнього. Ісус сказав: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть». Вони не лише зазнають його від Бога, на Страшному суді, але й тепер, тут на землі, від подібних до них.
Я вже використовував образ олії. В одному з псалмів оспівується краса і радість, коли брати живуть укупі, кажучи, що це – найкраще на голові миро, що на бороду Ааронову та на кінці одежі його спливає (див. Пс. 133). Наш Аарон, наш первосвященик – це Христос. Милосердя і прощення – це олія, що стікає з цієї «голови», піднесеної на хресті, та розпливається по всьому Тілу Церкви аж до країв її одежі, аж до тих, котрі живуть на її задвірках.
Намагаймося в наших стосунках з людьми конкретно визначати те, що, на нашу думку, найбільше потребує змащення оливу милосердя і примирення, та вливаймо її туди мовчки і щедро. Там, де живуть за таким принципом, у прощенні та взаємному милосерді, «там наказав Господь благословення, повіквічне життя», – закінчує псалом.
[1] Св. Августин, Проповіді, 69, 1 (РL 38, 440): «Lutea vasa quae faciunt invicem angustians».
[2] Ch. Péguy, Il portico del mistero délia seconda virtù, in Oeuvres poétiques complétes, Gallimard, Paris , 1975, ст. 534.