В екзегезі Отців досить рано вимальовуються три основоположні напрямки, в яких блаженство чистих серцем сприймалося та інтерпретувалося в історії християнської духовності: моральний, містичний і аскетичний напрямки. Моральна інтерпретація наголошує на чистоті наміру, містична інтерпретація – на спогляданні Бога і аскетична – на боротьбі проти тілесних пристрастей. Розгляньмо ці інтерпретації на прикладі творів святих Августина, Григорія Ниського та Івана Золотоустого.
Вірно дотримуючись євангельського контексту, Августин інтерпретує згадане блаженство в моральному ключі, як відмову «виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас» (Мт. 6:1), тобто як простодушність і щирість, що протиставляється лицемірству. «Той має серце просте, чисте, хто уникає людської похвали і в житті уважний, та намагається сподобатись лише тому, хто дивиться на серце»[1].
Фактором, що визначає наявність чи відсутність чистоти в серці, є намір. «Усі наші діла є чесними і милими Богові, якщо вчинені зі щирим серцем, тобто з найвищими намірами, кінцевою ціллю яких є любов… Отже, неважливо брати до уваги сам вчинок, а радше намір, з яким він сповняється»[2]. Ця інтерпретаційна модель, що наголошує на намірі, залишиться актуальною у всій пізнішій духовній традиції, зокрема традиції святого Ігнатія.
Містична інтерпретація, що вважає Григорія Ниського своїм зачинателем, інтерпретує блаженство у функції споглядання. Необхідно очистити своє серце від усякого прив’язання до світу і зла. У цей спосіб серце людини повернеться до свого первісного стану, тобто стане чистим і світлим образом Божим, що був на початку, і у власній душі, немов у дзеркалі, творіння зможе «побачити Бога». «Якщо за допомогою старанного і уважного способу життя змиєш погані вчинки, які накопичилися у твоєму серці, у тобі знову засяє божественна краса… Споглядаючи себе, побачиш у собі того, хто є бажаним для твого серця, і будеш блаженним»[3]. Тут уся увага зосереджена на аподозисі, на обіцяному блаженством плоді: мати чисте серце – це засіб, а ціль – це «бачити Бога». На мовному рівні тут помічається вплив науки Плотіна, який ще більше розкривається у святого Василія Великого[4].
Також і ця інтерпретаційна лінія матиме продовження у всій наступній історії християнської духовності, що простежується в навчанні святого Бернарда, святого Бонавентури та рейнських містиків[5]. Проте в деяких монаших середовищах додається нова і цікава ідея, – ідея чистоти як внутрішньої уніфікації, котра отримується через бажання однієї лише речі, якщо цією «річчю» є Бог. Пише святий Бернард: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Він ніби сказав: очисти серце, відділись від усього, будь монахом, тобто самітником, шукай від Бога лише чогось одного та Його переслідуй (пор. Пс. 27:4), звільнися від усього і тоді побачиш Бога (пор. Пс.46:11)»[6].
Досить відокремленою в Отців і в середньовічних авторів є аскетична інтерпретація у функції цнотливості, що стала домінуючою від XIX століття і далі. Іван Золотоустий подає нам більш чіткий приклад:
«Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Він називає чистими серцем тих, хто посідає взагалі одну чесноту, що не мають жодної свідомості гріха та живуть у невинності. Немає нічого необхіднішого від цієї чесноти, аби побачити Бога»[7].
На основі цієї ідеї містик Рюйсбрук розрізняє невинність духа, невинність серця і невинність тіла. Євангельське блаженство він відносить до невинності серця. «Вона – як пише він – тримає вкупі й підсилює зовнішні почуття, тоді як на внутрішньому рівні стримує і приборкує тваринні інстинкти… закриває серце для земних речей і для оманливих спокус та відкриває його для небесних речей і для правди»[8].
З різними ступенями достовірності всі ці ортодоксальні інтерпретації залишаються в площині революції, вчиненої Христом, що приводить будь-яке моральне вчення до серця. Парадоксальним є той факт, що тими, хто зрадили євангельське блаженство чистих (katharoi) серцем, є власне ті, що взяли собі назву цього блаженства – катари, з усіма спорідненими рухами, що їм передували й слідували після них в історії християнства – вони підпадають під категорію тих, які вбачали чистоту в обрядовому і соціальному відокремленні від людей і речей, що вважалися нечистими в собі й домагалися чистоти більш зовнішньої, ніж внутрішньої.
[1] S. Agostino, Sul discorso della montagna, II, 1, 1 (CC 35, ст. 92) (Св. Августин, Про Нагірну проповідь).
[2] Там же, II, 13,45-46.
[3] Св. Григорій Ниський, Про блаженства, 6, (PG 44, 1272).
[4] Св. Василій Великий, Про Святого Духа, IX, 23; XXII, 53 (PG 32, 109. 168).
[5] Пор. М. Dupuy, Pureté, purification, in DSpir. 12, coll. 2637-2645.
[6] S. Bernardo di Chiaravalle, Sentenze, 111, 2 (S. Bernardi Opera, ed. J. Leclerq – H. M. Rochais).
[7] Св. Іван Золотоустий, Проповіді на Євангеліє від Матвія, 15, 4.
[8] Giovanni Ruusbroec, Lo splendore delle nozze spirituali Città Nuova, Roma 1992, ст. 72 і наст.