«І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх […]. І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!». (Бут. 1:26-27,31)
Бог створив людину як вершину Свого творіння: людина увінчує усе створене й отримує владу панувати над усім світом; особливо важливо те, що вона створена «на образ і подобу Божу». Але чим насправді людська істота так відрізняється від решти світу? Чого вартує твоє життя? Чим воно цінніше за життя рослин чи тварин?
Існувати тобі чи не існувати – вирішив не ти. Навіть якщо твої батьки дали тобі життя, то вони зробили це, переживаючи незбагненну й дивовижну таємницю: від них народилася нова істота, відмінна від них, народився ти. Можливо, вони хотіли дитину, але не вирішували, що на світ з’явишся саме ти: вони тебе отримали. І в процесі виховання вони повинні не задавати тобі певної форми, як це роблять із предметами, а допомогти тобі стати самим собою, утвердити твою унікальну особистість і власну свободу.
Ці декілька зауважень можуть допомогти тобі зрозуміти величезну різницю між людиною і рештою світу: на відміну від предмета, кожна людина унікальна, незамінна. Ти можеш розміняти купюру в сто франків на іншу купюру, чи пачку порошку – на іншу, але не можеш змінити дитини або друга. Навіть якщо взамін запропонують когось набагато кращого чи розумнішого, це нічого не змінить. Адже людина – не предмет, потрібна чи непотрібна річ, яку можна викинути; людина – це хтось, хто цінний. Це стосується найперше тебе: ти унікальний, маєш такі цінності, яких не має ніхто інший, і саме тому тебе не можна замінити ніким іншим.
Але звідки в тебе ця неповторність? Не від тебе, адже ти не обирав собі життя. Не від твоїх батьків, адже вони не вирішували, що саме ти маєш прийти на світ: якби хтось інший народився на твоєму місці, вони б не думали за тобою шкодувати. Ще менше від суспільства, яке довго не знало про твоє, хоч і реальне існування, аж доки тебе не внесли в акти цивільного стану. Яйцеклітина і сперматозоїд, які злилися, щоб дати тобі життя, не мали в собі нічого надзвичайного: вони радше несли в собі риси твоїх батьків, але ж ти не є звичайною «сумішшю» своїх батьків; і якби яйцеклітина не запліднилася, то ніхто не робив би з цього жодної трагедії! То ж чому ти тепер існуєш: єдиний у своєму роді, якого ніхто не може замінити? І чому, якби тебе зараз не стало, це було б непоправною втратою?
Так себе запитуючи, ти можеш краще зрозуміти, що означає те, що Бог створив тебе на Свій «образ і подобу»: ти єдиний і неповторний тому, що Бог, Який лиш один міг це зробити, думав про тебе завжди, щоб передати в тобі неповторну грань Своєї славної величі.
«Бо Ти вчинив нирки мої, Ти виткав мене в утробі матері моєї, Прославляю Тебе, що я дивно утворений! Дивні діла Твої, і душа моя відає вельми про це! і кості мої не сховались від Тебе, бо я вчинений був в укритті, я витканий був у глибинах землі!» (Пс. 138:13-15).
«Ще поки тебе вформував в утробі матерній, Я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов із нутра, тебе посвятив» (Єр. 1:5).
Якщо правдивим є те, що саме тепер Господь створює усе, то саме тепер Господь створив тебе, вважаючи Своїм неповторним створінням, тим чи тією, кому Він хоче вселити Свою радість. Ось чому святий Авґустин сказав: «Бог є ближчим до мене, ніж я сам до себе». Бог знає тебе ізсередини краще, ніж ти сам себе знаєш, бо від віку й назавжди Він думає про тебе й обирає тебе, якою б не була твоя мізерність, спричинена життєвими умовами чи власним вибором: річ у тому, що Він також краще за тебе знає твої багатства, які тобі дарував. Він дозволяє твоє існування, постійно дивлячись на тебе з любов’ю.
Бог дає людині, саме тобі дає владу усе називати (див. Бут. 2:19), тобто розум: здатність знати, чим є речі. Бог дає тобі також здатність обирати й любити, дає свободу: «Це Він, від первоначала створив чоловіка – і лишив його в руці Свого власного рішення» (Сир. 15:14). Бог не творить тебе як раба, який повинен механічно виконувати Його волю. «Бог, насправді, є Любов», і якщо Він захотів, щоб ти жив, то для того, щоб ти любив за Його прикладом: та чи міг би ти любити, не маючи розуму чи свободи?
Щоб ти вчився любити, Бог дав тобі серед людей братів і сестер, а також батьків, друзів, колег… й усе людство: отже, через кожне людське обличчя Господь закликає тебе відкрити відображення Його власного лику. В якій же величі та красі Господь тебе створив:
«Коли бачу Твої небеса діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш? А однак учинив Ти його мало меншим від Бога, і славою й величчю Ти коронуєш його! Учинив Ти його володарем творива рук Своїх, все під ноги йому вмістив» (Пс. 8:4-7).
Та найглибшою причиною того, що Господь думав про тебе і створив тебе таким, яким ти є, здатним пізнавати та любити, є Його найбільше прагнення запросити тебе у Своє життя, запропонувати тобі Свою дружбу, дарувати Свою радість. А хто вміє розділяти дружбу й радість, той вимагає і взаємности: Господь не хоче залишитись без твоєї відповіді; для Нього краще навіть ризикувати твоїм відкиненням, аніж позбавляти тебе свобідної відповіді, сповненої любови до Нього. Такою є найбільша велич твого покликання: Господь прагне прийняти тебе як Свого сина чи дочку, але не хоче робити цього без твоєї згоди.
«Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є. […] Улюблені, ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з’явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є» (1Ів. 3:1-2).
«Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!» (1Ів. 4:7).