Те, що в небі Бог стає всім, ми не можемо осягнути за допомогою наших людських чуттів. Така велич і краса, яку має в собі Бог, ніколи не може набриднути. У мене є племінник, який на час написання цієї книжки має пів року. Чому йому ніколи не набридає, коли його носять на руках? Це ми втомлюємося, нам мліють руки, треба щось перекусити, покласти хлопчика в ліжечко, щоб спокійно спав, але йому це носіння не здається довгим. Бог, як наш Отець, набагато більше «носитиме» нас у небі, дивуючи Своєю близькістю, красою і добром.
Отож, у небі найбільше пам’ятається насамперед про Бога, а через те, що Він є Бог, ми прославляємо Його. Однак, це не є щось настільки сильне і всепоглинальне, що людина в небі забуває про Божий світ і знає тільки Бога чи лише цей надзвичайно елітний сонм святих. Таке товариство було б гуртком самозакоханих чемпіонів вічної олімпіяди. Вони були б схожі на тих людей, які дорвалися до влади чи грошей і забули про давню дружбу.
Колись давно люди вже це пояснили, уявляючи три стани Церкви – Царква, що тріумфує, що воює і що страждає. Але йдеться про одну і ту саму Церкву. Коли ми йдемо на Літургію, то часто не знаємо тих людей, які стоять праворуч і ліворуч. Однак між нами існує духовна єдність, яку Новий Заповіт вбачає в одному хрещенні і вірі, що ведуть до одного Бога, Господа (див. Еф. 4:6). Ця єдність непомітна кожного дня. Вона має духовний характер. Однак її спостерігають ангели, бачить її Бог.
Серед спасенних зникає навіть часова різниця. Неважливо, коли вони жили, адже їх завжди об’єднує той самий Бог і віра в Нього. На землі особливо видатних людей нагороджують орденами. В Польщі найвищою відзнакою є орден Білого Орла. Ним нагороджують особливо видатних людей, передовсім тих, які відважно борються за свободу Батьківщини. Іноді ми так само розуміємо святість. Але небо – це не орден Білого Голуба – Святого Духа, Яким Бог нагороджує тих, що винятково наполегливо працювали, часто самотужки борючись із системою.
Небо – це батьківщина святих. Тут, мабуть, найкраще видно, наскільки ми люди, що живемо на землі, пов’язані часом і простором. Здавалося б, хто там про нас, звичайних людей, може пам’ятати. Про нагороджених орденами, можливо, якийсь час, але ж скільки таких людей на світі?! Однак небо – це не місце для медалістів на пенсії, а Божа спільнота. Кожен з нас є винятковим творінням Бога, на яке Він поставив найвищу ставку – Ісуса. З цього випливає Боже прагнення, щоб кожна Його дитина опинилася в тріумфальній Церкві на небі. Тому Він не відмовляється інвестувати навіть у найбезнадійніших. Проте сам Він не забуває, що ми – тільки люди. Внаслідок того, що Друга Божа Особа, Ісус, став людиною, Бог на самому Собі відчув нашу слабкість. І Він пам’ятає про це!
Також ті, які вже в небі, пам’ятають про те, що жили на землі. Вони ішли до неба з Богом, Який супроводжував їх. А також разом з іншими людьми. Одкровення Івана Богослова нагадує нам про те, що святі мученики пам’ятають про кривдників. Бачачи, що їхні переслідувачі не навертаються, вони просять, щоб Бог скоротив час панування зла на землі (див. Об. 6:10). Отож святі пам’ятають про своє земне життя, однак ті, що в небі, пам’ятають про добро. Вдячність – це така риса святих, в якій вони нікому не дозволяють себе перевершити.
На небі перебувають не створіння, яким усе байдуже, бо вони дорвалися до певної посади і тепер зверхньо дивляться на інших. Там немає людей, які хворіють склерозом, які вже відпочивають від праці. Вони не сердяться, коли ми нагадуємо їм про наші болячки, вони пам’ятають про нас, бо ми подібні до них. Вони також жили на землі, страждали, хворіли, повинні були сповідатися. Тільки хтось нелюдяний може забути про те, що всі ми – люди. А в небі для когось такого немає місця.
Святі – це не корислива компанія, вони не діють за схемою: ти мені дав, я тобі заплачу. Там – як у сім’ї. Як і в сім’ї чимало справ робляться не для взаємної користи, а просто так, з любови. Так само святі пам’ятають про нас, бо нас люблять.
У небі не втрачається пам’ять, адже за нами крокує наша земна історія.