Ми вже згадували, що святий апостол Павло якось зізнався коринтянам, що знає когось, хто вступив уже на третє небо, що бачив там такі речі й чув такі слова, яких годі людині вимовити (див. 2Кор. 12:1-4). В іншому місці тій самій церковній спільноті він адресував такі слова:
Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! (1Кор. 2:9).
Духовний досвід важко висловити людською мовою, в якій мало того, що існують проблеми з добором відповідних слів, то ще й язик заплітається між зубами і щось там базікає. Це наслідок того, що ми занурені в час і формуємо свій образ потойбічного світу на зразок того, що бачимо тут, у світі, який проминає.
Наприклад, образи небесного бенкету і слави Божої – це тільки метафора, адже вони мовою символів повинні виразити те, що інакше неможливо передати. Мабуть, найважливішим для нас, людей (яким відомо тільки існування в часі й земному просторі, а також пов’язана з цим втома) є те, яким чином небо може бути цікавим, і то у вічності. Навіть найгарніший пейзаж, найбільш очікувана гра чи іграшка, яку найважче дістати (зокрема іграшка для дорослих, яка ціною перевищує дитячі іграшки) з часом набридне і ми почнемо шукати щось інше. Найцікавіша вечірка не може тривати надто довго, бо перестане бути цікавою, а замість радости з’явиться втома.
Будучи цим обмежені, ми нерідко переносимо цей наш досвід на реальність неба. Важко собі уявити, яким чином Бог може заповнити все, і як Його може бути достатньо на цілу вічність. Нам залишається тільки повірити тому, про що засвідчує святий апостол Павло, а також чимало інших святих разом з ним, а саме що Бог неймовірно цікавий, що небо постійно дивує спільністю і любов’ю, що там немає місця для нудьги, навіть якби дуже хотілося її знайти.
Немовби на протилежному полюсі неба є пекло. Кожен з демонів, осиротілий у своїй писі, на чолі з Сатаною, а з ними також всі душі, які відійшли від Бога, страшенно нудьгують. Вони не тільки ненавидять, їх не тільки мучить їхня огидність, але вони також усвідомлюють брак взаємної любови і відкинення люблячого Бога. Зосереджені на собі – хоч і як все створене, обмежені у своїх можливостях – вони не можуть аж повіки відкривати себе і захоплюватися собою, адже навіть не мають для цього підстав. Вони знають своє минуле, свою долю, дивляться на себе і жахливо нудьгують у цій вічності! Увесь час та сама гра і той самий «level» – я, я і ще раз я!
Дивно, що чимало із загальновідомих жартів представляють цю ситуацію навпаки. Вони показують пекло як місце цікавих вечірок, а небо – як серйозне місце, від якого повіває нудьгою і яке не викликає жодного зацікавлення. Може, це одна з тих підступних хитростей, метою якої є приховати те, що найжахливіше у вічності засуджених – на другому місці після відкинення Бога – бісівська нудьга. Коментуючи Послання до филип’ян, святий Амвросій Медіоланський написав про те, що в небі немає місця для нудьги:
Втіхи світу ведуть до вічного смутку; а ті, що згідні з Божою волею, провадять до непроминаючої, вічної радости (Година читань, п’ятниця XXIII тижня звичайного).
Бог до тієї міри наповнює наш час разом зі Своїми святими, що небо є таким місцем, в якому неможливо нудьгувати. Просто ніколи!
В небі немає часу на нудьгу.