Ісус каже: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть», і в молитві «Отче наш» Він вчить нас так молитися: «І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». А ще говорить: «А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Мт. 6:15). Ці фрази можуть привести до неправильного висновку, що милосердя Боже до нас є тільки наслідком нашого милосердя до інших, та є пропорційним до нього. Якщо би так було насправді, тоді був би повністю перевернутим зв’язок між благодаттю і добрими ділами, і таким чином було би зруйновано рису чистої безкорисливості Божого милосердя, урочисто проголошеного Богом перед Мойсеєм: «І Я помилую, до кого милостивий, і змилосерджуся, до кого милосердний» (Вих. 33:19).
Притча про двох боржників (див. Мт. 18:23-35) є ключем до правильної інтерпретації зв’язку між Божим і людським милосердям. Ми бачимо, як пан першим, без усяких умов, пробачає слузі величезний борг (десять тисяч талантів!), і власне його благородність повинна була б заохотити слугу пожаліти того, хто був винен йому мізерну суму в сто динаріїв.
Отож, ми повинні бути милосердними тому, що ми зазнали милосердя, але не для того, щоб зазнати милосердя. Проте нам необхідно чинити милосердя, бо інакше Боже милосердя не буде дієвим для нас і буде від нас забране, як і вчинив пан немилосердного слуги в згаданій притчі. Благодать «випереджує» завжди, і саме вона формулює обов’язок: «Як і Христос вам простив, робіть так і ви» (Кол. 3:13).
Якщо в блаженствах милосердя Боже до нас виглядає як наслідок нашого милосердя до ближніх, то це тому, що Ісус говорить тут у перспективі Страшного суду («бо помилувані вони будуть», у майбутньому!). «Бо суд, – як пише апостол Яків, – немилосердний на того, хто не вчинив милосердя» (Як. 2:13).