«Чи ви знову не думаєте, що виправдуємось перед вами? Перед Богом, у Христі ми говоримо, а все, любі, на вашу будову! Я ж боюся, щоб, прийшовши, не знайшов вас такими, якими не хочу, і щоб мене не знайшли ви таким, якого не хочете, хай не будуть між вами суперечка, заздрість, гніви, обмани, свари, нашепти, пихи, безладдя, щоб знову, коли я прийду, не принизив мене поміж вами мій Бог, і щоб мені не оплакувати багатьох, що перше згрішили були, і не покаялися в нечистості, і в перелюбі, і в розпусті, що коїли їх.
Оце втретє до вас я йду. Кожна справа хай станеться вироком двох чи трьох свідків. Попереджував я й попередую, як у вас був удруге, так тепер неприсутній, отих, що згрішили перед тим, і всіх інших, що коли прийду знову, то я не помилую, через те, що шукаєте доказу, що в мені промовляє Христос, Який не безсилий до вас, але сильний у вас. Бо хоч Він був і розп’ятий в немочі, та живий із сили Божої. Так і ми, хоча немічні в Нім, та з Ним будемо жити з Божої сили у вас.»
У Новому Заповіті є три послання, які відомі під назвою «Пастирські» – два послання адресовані Тимофію і одне – Титу. Але для себе найбільш пастирським, що перевершує в цьому плані всі інші послання, а може, і взагалі усі колись написані тексти, є, без сумніву, той текст, над яким ми зараз роздумуємо, – Друге Послання до Коринтян. Досить легко виконувати свої пастирські обов’язки, коли ви невідступно перебуваєте зі своїми підопічними, зі своєю общиною і маєте можливість спілкуватися з ними віч-на-віч, відчуваючи і розуміючи їх потреби, і обговорюючи з ними усі виникаючі проблеми; і більше того, молячись і звершуючи разом з ними богослужіння іноді щодня, іноді щотижня і так з року в рік. Безперервно життя ставить перед нами незліченну кількість питань, які нам, – пасторам, священикам, проповідникам, єпископам – потрібно вирішувати. Наскільки ж складніше здійснювати своє пастирське служіння, якщо до цього змушують обставини, відстані, за допомогою послань і повідомлень, знаючи, що в общині є люди, які намагаються всіляко зганьбити вашу репутацію. В авторові послання, яке ми читаємо, дуже сильно відчувається людина, яка невпинно молиться за своїх підопічних, самовіддано любить їх і усією своєю істотою відкрита назустріч ним, співчуває і співрадіє ним, не приховує своєї уразливості.
Та все ж Павло залишається твердим і упевненим. Два фрагменти з різних розділів дуже своєрідно урівноважують один одного, залишаючи нас у нерозумінні, що автор насправді думав про те, що має статися з його парафією в Коринті і що він збирається зробити.
З попереднього тексту послання ми могли винести враження, що усі проблеми майже повністю улагоджені. Розділи 2 і 7 дають для цього привід. Хтось якраз на цій підставі вирішив, що різні частини послання були написані в різний час, і те, що ми тепер означаємо як розділи 10 і 13 (а можливо, і частини цих розділів), були написані і послані раніше іншого тексту, що увійшов до послання. Можливо, як помічають ці люди, вони і склали «скорботне послання», на яке вказується в 2:4. Проте я не думаю, що обов’язково саме так і було. Розділи 10 і 13, хоча і виділяються суворістю тону, мали, як ми бачили, провокаційну спрямованість, націлену на осміяння проповідників-суперників, ніж обрушує на них гнів і прокляття. Я вважаю, що ці розділи попросту відрізняються реалізмом у судженнях. Павло досить добре розумів людську натуру і церковне життя і знав, що коли люди сьогодні говорять про свою тверду рішучість зробити те і те, назавтра вони можуть змінити свої рішення і почати діяти зовсім по-іншому, і постійно існує величезна вірогідність, що люди, ще тиждень не мине, забудуть дане ними для самих себе слово і повернуться до колишнього способу життя.
Тому я припускаю, що помічене тут у 12:20 і 21 занепокоєння, не вказує на радикальні зміни, які сталися в общині, що змусило його міркувати абсолютно інакше, ніж у 7:5-16. З одного боку, Павло був і справді повністю упевнений у коринтянах, тобто в церкві в цілому. Вони сказали, що повністю на його боці і з нетерпінням чекають його приходу, а він, зі свого боку, готовий до них якнайскоріше прийти. Але, як відомо кожному пастиреві, в общині могли залишатися якісь люди, які не погоджувалися з думкою і позицією більшості, і продовжували в приватному порядку поводитися таким чином і дотримуватися таких принципів, які треба було б вже давно залишити. Гріхи, які наводяться в списку вад у в. 20, – це ті речі, які погрожували буттю общини. Якщо хтось припускає, що раз церква як ціле заявила про свою прихильність своєму справжньому керівникові, то вказані гріхи повинні зникнути вмить, я на це можу лише стверджувати, що ті, хто таке каже, живуть на якійсь інший, невідомій мені планеті. Так само і гріхи, згадані у в. 21, здатні утримувати у своєму рабстві тих, хто нестримно до них вдавався до цього. І хоча багато хто з них міг сказати, і, швидше за все, казали, що вони покаялися і залишили колишній спосіб життя раз і назавжди, все ж залишалася велика небезпека, що вони можуть не стримати своєї обіцянки, даної Богові та общині.
І що ж Павло збирається робити з цим? Що він має на увазі, коли каже, що не збирається мати спілкування з тими, хто костеніє у своїх гріхах, чи відносяться вони до наговорів і образ або носять сексуальний характер? Можна тільки гадати, але особисто мені здається, що, як і в 1Кор. 5, він збирався запропонувати вигнати таких людей з общини і не спілкуватися з ними, і передусім на Вечері Господній. Це, звичайно, зажадало б згоди і сприяння більшості членів общини, але разом з цим Павло переконаний, що має право на таку пропозицію і такий крок; звідси і цитування ним (у 13:1) припису з Второзаконня стосовно того, що звинувачення на когось має прийматися в присутності, як мінімум, двох свідків. Він допускає думку, що йому доведеться сісти на суддівське місце і заслуховувати свідчення із звинуваченнями проти деяких членів церкви і вирішити, при Божому сприянні, яку міру покарання краще застосувати проти тих, хто буде визнаний винуватим. І тому як у ранній церкві не було відомо, мабуть, жодних інших форм дисциплінарних стягнень, окрім вигнання з общини, то саме цьому покаранню, тимчасовому або постійному, доведеться піддати грішників.
Виходить, Павло прийде до коринтян так, що в ньому будуть поєднані одночасно і сила, і слабкість. Він показує себе вкрай ранимою особистістю в цьому посланні, не відгороджуючись і не уникаючи жодних можливих поворотів подій і потенційного нерозуміння. Його іронічне «похваляння» у розділі 11 могло бути зустрінуте украй негативно, хоча факт, що він все-таки зважився написати такий вражаючий текст, показує, що він був упевнений в адекватній реакції на себе в читачів. Його опис свого стану глибокої пригніченості, який у нього був, у розділі 1 міг легко бути спрямований проти нього: що він взагалі собою являє, апостол Христовий, якщо він впадає в такі стани? Але Блага звістка незмінно залишається основою його думки і всіх його планів. Христос був розіпнутий у слабкості, але тепер Він живе силою Божою! Це і є фундаментом усього, що робить Павло; це надає йому можливість сказати, що та дивна суміш максимальної немочі і духовної сили в ньому є знак того, що Месія насправді діє в ньому і говорить через нього (13:3 – вказівка на ще одну вимогу, яку пред’являли до нього коринтські учителі, що змагаються з ним).
Моє враження від сучасного моменту, що сьогоднішні пастирі і духовні наставники досі перебувають часто у великій скруті, коли намагаються знайти рівновагу. Частина з них настільки серйозно сприймає своє служіння і відповідальність, що стає майже тиранами стосовно підопічних, вимагаючи беззаперечного підпорядкування їм в усьому, тим самим роблячи життя в общині нестерпним для тих, хто з ними не згоден. Інша частина так турбується про те, щоб раптом не вдатися до вказаної щойно крайності, що абсолютно не вважає себе в праві навіть попереджати членів своїх громад про наслідки, до яких провадить гріховний спосіб життя, не надаючи жодного значення внутрішньоцерковній дисципліні і ледь не повністю відстороняючись від керівництва. Але виявлене нами в цьому фрагменті поєднання слабкості і сили, які містяться в Благій звістці, повинні збагатити і заповнити нашу пастирську діяльність усім тим, що їй бракує. І тільки той, хто сам був поранений, у змозі допомогти іншому зцілитися; тільки той, хто сам був засуджений до смерті (див. 1:9), гідний і здатний сісти на суддівське крісло. І якщо суд будь-якого типу звучить для нас незрозуміло (хтось навіть може заявити, «що це взагалі чуже християнству!»), тоді потрібно запитати самих себе, чи учитувалися ви серйозно в Новий Заповіт?