«Бо ось саме це, що ви засмутились для Бога, яку пильність велику воно вам зробило, яку оборону, яке обурення, який страх, яке бажання, яку горливість, яку помсту! Ви в усім показали, що чисті ви в справі. А коли я й писав вам, то не через того, хто кривдить, і не через покривдженого, а щоб виявилася для вас наша пильність про вас перед Богом. Тому то потіхою вашою втішились ми, а ще більше зраділи ми радістю Тита, що ви всі заспокоїли духа його. Бо коли я про вас йому чим похвалився, то не осоромився; але як ми вам говорили все правду, так і наша хвала перед Титом правдива була! І серце його прихильніше до вас, коли згадує він про покору всіх вас, як його прийняли ви були зо страхом і тремтінням. Отож, тішуся я, що можу покластись у всьому на вас!»
Перший раз, коли я побував у своїх друзів у Німеччині, я розписав їм, як прекрасна північна Англія. Вони ніколи такого не бачили, і тільки трохи чули про пагорби і ліси, про гори, древні замки і прекрасні пляжі. Мені дуже сильно хотілося розповісти про всі красоти і пам’ятки тих місць, які вони могли б відвідати під час канікул. Більшість туристів, що приїжджають до Англії, прагнуть більше подивитися Лондон; багато хто їде ще в Оксфорд і Кембридж і, звичайно ж, у Стратфорд-он-Ейвон, де народився Вільям Шекспір. Значно менше людей їдуть на північ країни, оскільки багато хто не знає, яке величезне задоволення можна отримати від такого роду подорожі. Я був дуже задоволений собою, коли мої друзі виявили неприхований інтерес.
На мій подив, а також, зізнаюся, і незадоволення, вони упіймали мене на слові і відразу прийняли рішення провести відпустку наступного року в подорожі північною Англією. Звичайно, я сказав їм, яким приємним для мене буде їх приїзд. Але усередині в мене виникло занепокоєння. Можливо, їм спробувати пошукати місце для відпочинку трохи краще? А якщо почнуться затяжні дощі? Чи не здасться для них наприкінці поїздки, що я сильно перебільшив, вихваляючи ті місця?
На щастя, канікули відбулися прекрасно. Зробивши за моєю порадою і згідно моїх інструкцій (друзі, природно, були дуже щирі, розповідаючи мені про свої враження), вони залишилися надзвичайно задоволені і дуже хорошої думки про тих людей і місця, які вони відвідали і з якими зустрічалися, як і більшість інших туристів.
Я відчував величезне полегшення: мої похвали виправдали себе.
Дуже схожий стан був у Павла у зв’язку з поверненням з Коринта Тита, який передав йому, що тамтешні християни пристрасно бажають відновити з ним колишні дружні стосунки, чого також сильно хотів і сам Павло. Кожен з нас, кому хоч колись доводилося бути залученими в конфлікти і робити спроби примирення, добре розуміє, про що йде мова.
Павло бачить у тому факті, що його похвали на адресу коринтських християн, якими він ділився з Титом, виявилися вірними – ще один знак Божий, що підтверджує Його вірність в усьому. Він не спотворював і не використав у корисливих цілях Благої звістки, слова Божого (див. 4:2), він не перебільшував перед своїми співробітниками того, що здійснює Бог у церквах, ним заснованих. Павло взагалі ніколи не користувався випадком надати собі ваги за рахунок красивої брехні і захоплених прикрашань. Він прагнув завжди говорити тільки істину. Сьогодні ми навчені гірким досвідом тому, щоб скептично ставитися до таких прагнень. І багато з нас не дуже серйозно намагаються ставитися до того, що пише тут Павло. Але такого роду скепсис має замовкнути, якщо врахувати те становище, в якому знаходився Павло. Він прямує в коринтську общину, з якою йому належить зустрітися дуже скоро; і незабаром усі стосунки між ними, врешті-решт, будуть з’ясовані. Тому і зараз не має бути жодних недомовок. Павло абсолютно не шукає ніякого помилкового заспокоєння і розради; хоча залишається невідомо, чи був він взагалі здатний до якоїсь розради впродовж тих тижнів і навіть місяців, які минули, до того, як виникли сприятливі обставини, щоб написати таке послання. Єдине, до чого він прагне зараз (втім, як і завжди) – це набути істинної розради, яку і отримує, і тільки там, де її і можна знайти і отримати – у самій істині, в істині Божій, істині Благої звістки, в істині, якою Святий Дух наповнює життя і серця людей.
Це і є причиною, чому він пише їм зараз. Знаходячись у стані найвищого емоційного підйому, сповнений радістю, що його колишнє послання досягло своєї мети, він пише, щоб ще ясніше показати їм, наскільки вони дороги для нього. В. 12, де про це якраз і йде мова, здається дуже невиразним і дивним за своїм змістом, особливо коли ми читаємо його перший раз. Коли я пишу листа комусь дуже для мене близькому і дорогому, я, звичайно ж, маю бажання сказати про свої почуття, про свою сильну любов до тієї людини, а ніяк не про його або її любов і почуття до мене, чи не так? Чому тоді Павло вважає за потрібне говорити про те, які ревнощі і прагнення мають до нього коринтські християни?
Павло зрозумів, що його адресати знаходяться в чималому зніяковінні і замішанні. І це було викликане не лише сильним впливом на їх уявлення і судження громадських наставників, які своїми розмовами і навіюваннями спровокували їх повернення до переважаючої навколо культури з її стандартами, що відводять від вірного Христу способу життя, до якого закликає Блага звістка. У такий стан їх спрямовувала і відданість Павлу: невже вони так глибоко образили його? Чи захоче він колись знову прийти до них і спілкуватися з ними, виразити їм свою любов, наставляти їх, як він робив це раніше? Павлу, можливо, хотілося б зараз поставити перед ними дзеркало і, з легкою іронією в голосі, запропонувати їм подивитися на те, що вони собою зараз являють. Ви що і справді думаєте, вигукує він, що вашої адекватної реакції на моє послання з докорами недостатньо для вас? Але ж подивіться, про що розповів мені Тит: ви навіть понад міру намагаєтеся загладити свою провину, працюючи щосили разом і намагаючись вирішити всі негаразди, які ще залишилися в общині. Цим ви дуже схожі на людей, які влаштовують генеральне прибирання у своєму будинку перед зустріччю самого царя. Павло хоче запевнити їх, що він не лише вже отримав розраду і заспокоєння, але що і вони тепер повернулися на вірний шлях.
Зокрема, він прагне переконати їх, як він це робив у розділі 2, що вони дуже добре розв’язали проблему, пов’язану з внутрішньогромадською дисципліною, про що вище вже йшла мова. (Мене особливо захоплюють такі християни, які, виявляючись на межі падіння, замислюються над тим, які серйозні проблеми може це породити, і не лише для них самих і для інших людей, тим чи іншим чином залучених у це, але і для всієї церкви, коли постане ребром питання, що робити із скоєним гріхом? Але таких, на жаль, дуже небагато; і це має бути попередженням не лише про те, що християнам необхідно глибше усвідомлювати всю руйнівність гріховних дій, але що і церкви неодмінно необхідно вживати відповідні ситуації заходи з підтримки в ній порядку.)
Послання, таким чином, повертається до певної точки рівноваги, що дає можливість поговорити спокійно про головне. Павло пройшов через неприємності і скорботу, страх і тривогу, випробувавши у своєму житті різні види вмирання разом з Господом (див. 4:10-12). І тепер, не лише під дією Духа в його серці, але і через діяльність Тита, що повернувся до нього після свого відвідування Коринта з добрими новинами, Павло отримав велику розраду, за яку він дякує Богові від щирого серця, із самої глибини свого серця. Його взаємини з коринтянами повернулися у своє нормальне русло, і тепер він готовий продовжувати своє спілкування з ними та ділитися своїм досвідом і знаннями. І якщо на даний момент, після всього сказаного в останніх декількох розділах, вони не здатні сприймати те, що він хоче запропонувати їм у 8-му і 9-му розділах, то, дуже ймовірно, вони не зможуть зробити цього взагалі ніколи.