2 Коринтян 8:1-7 – Щедрість македонських церков

«Повідомляємо ж вас, браття, про Божу благодать, що дана Церквам македонським, що серед великого досвіду горя вони мають радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирости; бо вони добровільні в міру сил своїх, і над силу, засвідчую, із ревним благанням вони нас просили, щоб ми прийняли дар та спільність служіння святим. І не так, як надіялись ми, але віддали себе перш Господеві та нам із волі Божої, щоб ми благали Тита, щоб він, як був перше зачав, так і скінчив би в вас оце добре діло. А ви, як у всім, збагачуєтесь: вірою, і словом, і розумом, і всякою пильністю, і вашою любов’ю до нас, щоб збагачувались ви і в благодаті оцій.»

Майже будь-який британський журнал має постійно на своїх обкладинках вказівку на рубрику, у вигляді ілюстрації-карикатури з написом, який свідчить: «Сцени, які ви не часто можете побачити». Це дуже характерний коментар, який цілком прикладений до егоцентричного стиля сучасного життя; під такого роду написом зазвичай поміщається зображення таких неприємних сцен, як наприклад: якась людина купує на вулиці дві копії журналу, які продають бездомні люди; чи підліток сидить у вагоні потягу і включає свій аудіоплеєр так, що звук з нього починає дратувати пасажирів у наступному вагоні. Ми сміємося над цим, бо в нас є таємне бажання, щоб люди були такими ж – а можливо, хочемо самі бути такими ж! – але при цьому ми чітко усвідомлюємо, що в нормальному житті ні вони, ні ми зовсім не такі.

Кілька років тому я чув про одну церкву (я пам’ятаю подробиці цього дуже смутно), де священик якось зійшов на кафедру, щоб сказати простеньку проповідь про пожертвування на церковні потреби; але що цікаве – таку тему він вибрав не тому, що парафіяни робили маленькі пожертвування, а навпаки, бо ці пожертвування були занадто великими. Йому було добре відомо, що велика частина цих людей була не надто заможною. Він знав, що грошові суми, які періодично збиралися на богослужіннях, далеко перевершували їх реальні можливості. Він був щиро стурбований тим, що в них через їх надмірну щедрість на користь церкви можуть виникнути серйозні особисті та сімейні проблеми.

Що це – «сцена, яку ви не часто можете побачити»? На жаль, так, не часто. Зазвичай, коли священики чи пастори проповідують на тему грошових пожертвувань на церковні потреби, вони роблять це з важким серцем, бо набагато частіше їм доводиться нагадувати про недостатність тих грошей, які жертвують члени общини. Проте, як вказує цей фрагмент послання, просто наполегливий заклик до людей жертвувати більше – це тільки частина завдання. І навіть більше, це далеко не найголовніше в цій справі. Суть же усього полягає в тому, що Бог здійснює в житті усієї церкви і кожної окремої общини.

У цьому і наступному розділах Павло зачіпає дуже хвилюючу тему, тим більше, що якось він вже про це говорив, але це було забуто його адресатами. Основна його мета при розмові про гроші – висловити своє бажання, щоб до моменту його прибуття в Коринт община зібрала і відклала повністю ті гроші, які хотіли пожертвувати її члени з метою полегшити становище єрусалимської церкви. Він, як ми пам’ятаємо, коротко писав про це в попередньому посланні (1Кор. 16:1-4), і, незважаючи на виникле свого часу охолодження і розлад у його стосунках з коринтянами, які тільки нещодавно були подолані, він звернувся для того, щоб довести справу з пожертвуваннями до кінця. Павло шукав не просто повного і радісного примирення з коринтськими християнами. Він прагнув до того, щоб вони приєдналися до одного його грандіозного проекту. Він полягав у тому, щоб церкви, що складаються з колишніх язичників, виявили себе як частина тієї великої сім’ї, до якої належали і християни з юдеїв в Єрусалимі; і, що ще більш важливо, показали єрусалимським вірним, що раніше чужі їм у багатьох відношеннях необрізані язичники, що набули нині віри в Ісуса Христа, є разом з ними членами Божого оновленого народу і що приналежність до цього народу визначається тільки їх вірою у воскреслого Ісуса як Господа.

Нам може здатися, що Павло свідомо прирікав себе на невдачу, намагаючись добитися свого від коринтян відносно цього проекту після усього, що сталося в його стосунках з ними; але він не був у змозі не робити цього. Павло був до крайньої міри заклопотаний проблемою єдності всесвітньої сім’ї християн, і він хапався за будь-яку можливість, щоб зробити те, що могло б бути настільки вражаючим, настільки пам’ятним і настільки дієвим, що стало б початковим пунктом для прийдешніх поколінь у процесі остаточного дійсного з’єднання в одну спільну і велику сім’ю християн з юдеїв і з язичників; і усе це він сприймав як невід’ємну складову його апостольської місії.

І, можливо, тому в нас не має викликати нерозуміння те, що у зв’язку з реалізацією цього проекту в нього виникало так багато труднощів. Коли Бог починає рішуче здійснювати Свої задуми, усі темні сили піднімаються на боротьбу з цим і прагнуть зруйнувати усі почини, як сам Павло зізнається на наступному етапі реалізації вказаного проекту (Рим. 16:25-32; у в. 31, він просить римську общину молитися про те, щоб зібрані пожертвування були «прийняті» єрусалимською общиною, оскільки він цілком допускав, що єрусалимські християни можуть гордовито відкинути дар, присланий від неюдеїв). Він прекрасно усвідомлював те, що на кожній новій стадії його проекту росте кількість перешкод і проблем: переконати язичницькі церкви внести свій посильний вклад у цю справу, особливо це стосувалося коринтської общини, у середовищі якої зберігалися, як здається, досить сильні настрої проти Павла; доставити ці гроші в цілості в Єрусалим; і передати їх тамтешній церкві.

Його крайня обережність і делікатність, яку він проявляє в цій справі, видна з того, що він упродовж усіх двох розділів, де говорить про пожертвування, жодного разу не вживає грецьке слово «гроші». Він виражається із цього приводу дуже виважено. Це походить не просто від незручності, яка цілком могла виникнути тут у Павла. Сфера фінансових стосунків у його спілкуванні з коринтянами, від яких він із самого початку навідріз відмовився брати плату за своє апостольське служіння, завжди залишалася дещо болючою темою і для нього, і для них (1 Кор. 9:1-18; 2 Кор. 11:7-11). Вони були спантеличені або, можливо, навіть роздратовані тим, що Павло не приймає грошової винагороди для себе; що вони повинні були подумати тепер, коли він почав просити грошей, але, як він каже, не для себе, а для когось ще? Це саме собою породжувало різного роду труднощі, нерозуміння і пересуди. У результаті, ретельно підбираючи слова, Павло говорить не прямо про гроші, але про благодать.

Благодать – це одне з «найширших» понять у Павла, настільки широких, що ми, фактично, часто починаємо недостатньо розуміти всіх сенсів, які він вкладає в нього в тому або іншому випадку. Нерідко церковні люди, кажучи про «благодать», мають на увазі під цим словом незаслужену любов і силу, яку Бог виливає на людей, передусім, щоб привести їх до віри, а потім, щоб вони стали здатними жити і зростати у своєму християнському покликанні. Таке розуміння залишається основним і життєво важливим. Але Павло використовує це поняття і, як нам здається (хоча, мабуть, не йому самому), у дещо іншому сенсі, зокрема в цьому уривку: він додає його для позначення того, що Бог хоче зробити не лише з християнами і для них, але і через них. Що означає фраза, в якій говориться про Бога, Який дав «таку благодать» церквам, що знаходиться в Македонії (у Филипах, у Солуні і, можливо, в інших містах)? Тут зовсім не малося на увазі те, що ми могли б назвати незвичайними духовними дарами. Це означало, що під дією, яка виходила від самого Бога, вони пожертвували таку суму грошей, яка виявляла в них майже безрозсудну щедрість. Вони були схожі на ту общину, священик якої вимушений був звернути увагу її членів на занадто велику суму пожертвувань. Згадані Павлом громади були досить бідні і до того ж зазнавали сильні утиски з боку невіруючих; ці дві речі могли відбуватися одночасно, оскільки гоніння могли спричинити втрату роботи або іншого джерела доходу для когось. Але в цьому виражалася їх відданість Богові, Господу Ісусу і навіть Павлу, а також самій Благій звістці і справі церковної єдності, вони, окрім усього іншого, вирішили пожертвувати стільки коштів, що це явно перевищувало їх реальні можливості. Але таке, урочисто заявляє Павло, могло статися лише по дії благодаті.

Таким чином, він ставить перед коринтянами питання, чи не хочуть і вони мати таку ж благодать? Тут помітне легке підбурювання до такого рішення, як показує в. 7. Коринтські християни дуже гордилися, наскільки ми могли виявити з попередніх розділів цього послання, а також і з попереднього послання, своїми різноманітними духовними досягненнями і незвичайними речами, які Бог створив і продовжує творити в їх житті. Чудово, каже Павло, чом би вам тоді не приділити цієї благодаті для одного відомого вам діла? Зберіть воєдино усю вашу духовну досконалість: дозвольте цьому прояву благодаті, який Тит вже почав, досягти своєї вищої точки. (Тит, видно, переконав їх вчинити так, як радив для них Павло в 1 Кор. 16:1-4.)

Ця дуже смілива пропозиція. Я намагаюся уявити себе самого, коли стою в присутності всієї общини і кажу щось подібне, і я зізнаюся, що знаходжу це для себе досить важким. Але Павло знає, і це не повинні забувати ті, перед ким Бог ставить завдання поповнити грошові запаси, призначені для поширення Благої звістки, що не має майже жодного значення ні привабливість проекту для людей, ні відчуття провини, яке відчуває хтось від того, що утримує кошти, які реально потребує, ні, врешті-решт, те, що вони зможуть своїми пожертвуваннями підняти свій престиж у суспільстві.

Єдине, що по-справжньому має значення, – це прояв благодаті в серцях і житті звичайних людей. Павло особливо ясно міг це бачити, коли був у Македонії; тепер він твердо заявляє, що те ж саме він хоче бачити і в Коринті. Але хіба не хотів би він бачити такого ж прояву благодаті і в церквах XXI століття?

Попередній запис

2 Коринтян 7:11-16 – Наша хвала виявилася істинною!

Наступний запис

2 Коринтян 8:8-15 – Наслідуючи щедрість Господа Ісуса