«Зухвалі свавільці, що не бояться зневажати слави, хоч Анголи, бувши міццю та силою більші за них, не несуть до Господа зневажливого суду на них. Вони, немов звірина нерозумна, зроджена природою на зловлення та загибіль, зневажають те, чого не розуміють, і в тлінні своїм будуть знищені, і приймуть заплату за лихі вчинки. Вони повсякденну розпусту вважають за розкіш; самі бруд та неслава, вони насолоджуються своїми оманами, бенкетуючи з вами. Їхні очі наповнені перелюбом та гріхом безупинним; вони зваблюють душі незміцнені; вони, діти прокляття, мають серце, привчене до зажерливости. Вони покинули просту дорогу та й заблудили, і пішли слідом за Валаамом Беоровим, що полюбив нагороду несправедливости, але був докорений у своїм беззаконні: німа під’яремна ослиця проговорила людським голосом, та й безум пророка спинила. Вони джерела безводні, хмари, бурею гнані; для них приготований морок темряви! Бо, висловлюючи марне базікання, вони зваблюють пожадливістю тіла й розпустою тих, хто ледве втік від тих, хто живе в розпусті. Вони волю обіцюють їм, самі бувши рабами тління. Бо хто ким переможений, той тому й раб. Бо коли хто втече від нечистости світу через пізнання Господа й Спасителя Ісуса Христа, а потому знов заплутуються ними та перемагаються, то останнє буває для них гірше першого. Бо краще було б не пізнати їм дороги праведности, аніж, пізнавши, вернутись назад від переданої їм святої заповіді! Бо їм трапилося за правдивою приказкою: Вертається пес до своєї блювотини, та: Помита свиня йде валятися в калюжу…»
Пару років тому мене і декількох моїх друзів покликали на урочисту вечерю. На ту ж вечерю був запрошений і суддя. Мені нечасто доводиться спілкуватися з видними юристами, тому було цікаво, що той розповість про свою роботу.
Проте розмова не склалася: суддя сказав, що повсякденна реальність далека від тієї райдужної картинки, яку створюють телепостановки. (Втім, у деяких країнах ілюзію розвіюють трансляції судових засідань.) Часто-густо доводиться мати справу з важкими історіями людей, які безнадійно заплуталися в якомусь бруді: у стосунках, у боргах, у фінансових проблемах. Хтось сидить у в’язниці. І всякий, хто йде цим шляхом, тягне за собою вниз інших. Звідси виникає цілий хвіст особистих образ, взаємних звинувачень, причіпок і самовиправдання, а іноді – ненависті до себе, саморуйнування і навіть самогубства. Це страшний і темний світ, сказав суддя; і зараз, коли він не на робочому місці, він вважав за краще б вибрати для бесіди тему більш приємну. Яку хорошу музику я слухав останнім часом?
Від більшості з нас більшу частину часу ця реальність прихована. Вона перебуває десь там – на задвірках і в кулуарах, як доля збочених і зіпсованих розумів (до речі, далеко не лише жебраків і погано освічених, але і на вигляд милих і цивілізованих: лікарів і учителів, а то і кліриків, навіть суддів). Ті ж, хто вважає за краще цього не помічати, живуть в оманливому раю.
Тональність Петра чимось нагадує похмурі одкровення вищезгаданого судді. Ідей та ідеалів, що ставлять перед складними моральними дилемами, існує багато. І Петро всіляко втлумачує читачам, наскільки потрібно бути напоготові. Мало того, що можна помилитися в якихось окремих питаннях: бувають люди небезпечні, від яких краще триматися чимдалі.
Перший докір на адресу лжевчителів звучить на наш слух незвично: вони не лише відрізняються свавіллям і нахабством, але і зневажають ангельські сили. (Ангели не відповідають зустрічними звинуваченнями, – тут Петро знову спирається на єврейські передання і тлумачення.) Мабуть, мається на увазі наступне: бунт проти Бога пов’язаний з небажанням визнати над собою владу. За часів Петра це проявлялося в зневажанні ангелів.
У наші дні люди мало думають про ангелів: хто вони, і чим зайняті. Нам подобається, що вони є. Ми малюємо їх на листівках і календарях, вішаємо у вигляді прикрас на різдвяні ялинки. Але вони виходять у нас занадто вже домашніми і беззахисними. Нам так спокійніше: немає нужди ставитися до них серйозно. Адже на них покладена важлива роль у Божому піклуванні про світ! І саме тому людина, не бажаюча визнавати над собою нічиєї влади, починає з повстання проти цих незримих божественних сил.
Тут ми і стикаємося з темною іншою реальністю на кшталт тієї, про яку говорив мій знайомий суддя. Умовляння Петра слід читати не з гордовитим самовдоволенням (ніби, до чого деградували древні), а із сумом і тривогою. Адже і в нас це сидить. І нам треба приборкувати і викорінювати погані пристрасті, вирощуючи квіти замість бур’яну. Люди які загрузли в несправедливості, оргіях і надмірних сексуальних бажаннях, отруюють атмосферу усюди, де з’являються (в. 13).
Знову ж таки Петро звертається до біблійних паралелей (в. 15-16). Він згадує, як пророк Валаам збирався (заради наживи) проклясти Ізраїль, але був викритий власною ослицею (Чис. 22). Бо є люди причетні духовній силі, але що використовують її в зло. Ми пам’ятаємо, чим та історія закінчилася: побачивши, що проклясти ізраїльтян він не може, Валаам відпрацював свій гонорар в язичницького царя хитромудрою порадою. Пошліть до ізраїльтян спокусливих красунь, які залучать народ Божий в аморальність, а потім в ідолопоклонство (Чис. 31:15). Тоді усе вийде. Чим не картина наших днів…
В останньому уривку (в. 17-22) відмітимо два моменти. По-перше, лжевчителі обіцяють «свободу», а самі поневолені тлінню.
Про свободу нині говорять усі, кому не лінь. Але що таке свобода? Питання складніше, ніж здається. Скажімо, я «вільний» їсти, що заманеться. Ніхто не заборонить, поліція не заарештує, і навіть жоден проповідник не докорить у нечесті. Але це не означає «свобода» жити здоровим і повноцінним життям. Мабуть, що я лише помру завчасно, і всі мої надії будуть перекреслені.
А ще я «вільний» прогуляти зарплату. Але якщо я піду за цією пристрастю, забувши про всяку відповідальність, яка ж тут «свобода»?
Судячи з усього, Петро особливо виділяє сексуальну розбещеність. Вона легко входить у небезпечну звичку. Секс легко стає основною темою думок і розмов. Але чи це «свобода»? Секс подібний до вогню. Вогонь – річ корисна, дозволяє зігрітися і приготувати їжу. Але якщо ви захопитеся і розпалите багаття посеред кімнати, не дивуйтеся, якщо від будинку залишаться одні головешки. Свобода може обернутися свободою саморуйнування.
І ще один момент. З глибокою печаллю Петро пише про людей, які досить близько підійшли до християнської віри і життя, щоб знайти шлях справжньої святості, а потім визнали його занадто важким і попрямували в протилежному напрямі. Здавалося б, життя протікає весело і десь навіть добре. Але… Петро згадує грубувату стару приказку. Будемо, каже він, називати речі своїми іменами, а не прикривати непривабливу реальність красивими словами. А реальність така: пса вирвало на вулиці, потім він повертається до блювотини і з’їдає її. Огидно? Саме так. Значить, пора взятися за розум.