«Це вже другого листа пишу я до вас, улюблені. У них нагадуванням я буджу вашу чисту думку, щоб ви пам’ятали слова, що святі пророки давніше звістили їх вам, і заповідь Господа й Спасителя, що одержали через ваших апостолів. Насамперед знайте оце, що в останні дні прийдуть із насмішками глузії, що ходитимуть за своїми пожадливостями, та й скажуть: Де обітниця Його приходу? Бо від того часу, як позасинали наші батьки, усе залишається так від початку творіння. Бо сховане від тих, хто хоче цього, що небо було напочатку, а земля із води та водою складена словом Божим, тому тодішній світ, водою потоплений, згинув. А теперішні небо й земля заховані тим самим словом, і зберігаються для огню на день суду й загибелі безбожних людей. Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день! Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття. День же Господній прибуде, як злодій вночі, коли з гуркотом небо мине, а стихії, розпечені, рунуть, а земля та діла, що на ній, погорять…»
Покійний єпископ Стівен Нил був місіонером в Індії, де також учив дітей. Якось він запідозрив, що учні списують один в одного домашні завдання. Діти, що вчилися не дуже добре, списували в тих, хто був стараннішим, а кінець кінцем самостійно виконали завдання лише двоє.
Нил став звіряти відповіді. З’ясувалося, що повністю правильних рішень взагалі немає, а в процесі списування додавалися ще і нові помилки. Нил простежив ланцюжок, а прийшовши на урок, намалював на дошці схему: хто списав у кого. Учні сторопіли і навіть прийняли його за чаклуна. Звідки йому це знати, якщо він не був свідком! Але все виявилося правильним. Логічним шляхом Нил відновив точну картину.
Сам Нил пояснював на цьому прикладі, як виникали помилки в новозавітній текстуальній традиції. Помилки бувають навіть у друкарських виданнях, що вже говорити про рукописи. Переписувати текст від руки – заняття нудне і стомливе. Можна випадково пропустити або двічі написати слово або рядок. Іноді переписувачі вносили і смислові зміни: підправляли стиль або знімали богословські гострі моменти. Часом з’являлася думка: «Якось дивно звучить. Тут, мабуть, помилка. Потрібно переформулювати».
Адже Новий Заповіт часто говорить речі несподівані і навіть непрості для розуміння. Тому учені завжди перевіряють, чи не зіпсований текст у тому чи іншому місці. Оскільки число новозавітних рукописів, починаючи з II століття, дуже велике – значно більше, ніж для будь-якої іншої древньої книги – зазвичай ми можемо відстежити спотворення (зіставляючи свідчення). І ми практично завжди знаємо, що написав автор. Втім, переважна більшість різночитань не впливають серйозно на сенс. (Скажімо, якщо випадково додати або забрати «і», різниця зазвичай невелика.)
Проте в окремих випадках у наявності принципова різниця. Одна з них перед нами. Звернімо увагу на вірш 10. Зараз, коли краще відома рукописна традиція, назріла необхідність виправити переклади. Старі переклади свідчили, що «земля та діла, що на ній, погорять». Вселенська катастрофа, кінець світу! Невже Петро так і написав? Якщо так, це єдине місце в усій раннєхристиянській літературі, де говориться про щось подібне.
Між тим у деяких рукописах (у тому числі двох з найбільш якісних) замість «згорять» сказано «будуть знайдені» (чи «будуть голі»). Мені здається, діло було так. Якісь переписувачі здивувалися, побачивши в тексті «будуть голі»: ніби, бути того не може, і, напевно, малося на увазі «спалені». Так вони зіпсували текст. (Наявність плутанини видно з того, що в низці інших рукописів були випробувані інші можливості.)
Але яка різниця! Насправді, Петро (як інші новозавітні автори) не вважав, що наш просторово-часовий континуум буде спалений і знищений. Такий песимізм, схожий на античний стоїцизм (чи на деякі вчення наших днів) був йому чужий. Древні християнські учителі сповіщали інше: так, великий «вогонь» (буквальний або метафоричний) насувається на землю, але цей вогонь не знищить, а випробує і очистить усе. Згорить лише те, що не пройде випробування.
А що має на увазі апостол під руйнуванням «стихій»? Судячи з усього, йдеться про ті частини творіння, які зараз потрібні для світла і тепла, тобто сонце і місяць, – згідно Об. 21, їх не буде в новому творінні. Втім, у центрі Петрової уваги знаходиться суд над людьми, а не доля природного царства.
Одного разу все відкриється. І все буде судиме вогнем. Це обіцяння Петро затверджує на противагу людям, які під кінець першого християнського покоління стали вважати християнство помилкою, якщо Ісус ще не повернувся. І в наші дні немає браку в «глузіях» (в. 3), які вселяють: перші християни чекали другого пришестя, а раз його доки не сталося, значить, подібні очікування в принципі невірні. Проте вони лише повторюють помилку, від якої застерігає Петро. Зауважимо, до речі, що перед нами єдиний уривок в усій християнській літературі I століття, в якому безпосередньо торкнулася тема затримки. Схоже, що і християнських авторів ІІ століття (і наступних) вона не турбувала. Вони продовжували учити, що Господь повернеться, і що це може статися в будь-який момент. (Звідси вираз «як злодій» у вірші 10, – образ, який спожив ще Ісус.)
Непорозуміння ж виникло частково тому, що «у будь-який момент» іноді розумілося як «от-от», а частково тому, що деякі євангельські уривки передрікають катастрофічні події в межах покоління від Ісуса (напр., Мр. 13). Проте в останньому випадку малося на увазі руйнування Єрусалиму і Храму, яке дійсно відбулося за життя сучасників Ісуса (70 р.). Між тим Петро, як і єврейські учителі, до і після його пояснює: у Бога інші масштаби часу, ніж у нас. Добре було сказано в Псалмі 90:4: у Бога тисяча років можуть бути як один день, і один день як тисяча років. Не слід проектувати на Творця наші хронологічні орієнтири.
Дуже важлива думка Петра про терпіння (до неї він повернеться і під кінець листа). Як ми вже знаємо, цій чесноті надавали велике значення багато раннєхристиянських авторів: частково тому, що без неї не обійтися в повсякденних людських відносинах, а частково тому, що для більшості з них ідея була досить новою. В античному язичництві терпіння не вважалося чеснотою. А тут вона піднесена на новий рівень. Терпіння, яке ми проявляємо в побутових стосунках один з одним, необхідно розповсюдити на вселенський рівень. Бо дійсно настане «день Господній», коли усе з’явиться на суд і відкриється. Але настане він свого часу. Це не означає, що потрібно сидіти, склавши руки. Те, що нам у нашому нетерпінні може здатися зволіканням з Божого боку, насправді, є Його заклик до нас.
І це підводить нас до останнього уривка…