3. «Людина має два життя»

Ми вже бачили, що в навчанні Христа чистота серця протиставляється головно не нечистоті, а лицемірству, і воно, мабуть, є найбільш розповсюдженою і найменш сповідуваною вадою людини. Людина, писав Паскаль, має два життя: одне – це реальне життя, інше – уявне, яке існує у власній або чужій опінії. Ми безупинно намагаємося зберегти і прикрасити наше уявне буття, занедбуючи дійсне життя. Якщо посідаємо якусь чесноту чи заслугу, то поспішаємо сповістити про ці чесноти весь світ і турбуємося про те, аби, у той чи інший спосіб, збагатити цією чеснотою чи заслугою наше уявне буття. Ми готові навіть відібрати щось у нас справжніх, аби щось додати до цього іміджу, аж до того, що часом навіть йдемо на підлість, видаючись у той же час зовні мужніми, дозволяємо собі навіть пожертвувати життям, аби лиш люди про нас говорили[1].

Тенденція, яку висвітлив Паскаль про наше уявне буття, непомірно розвинулася в сучасній культурі, наповненій засобами масової інформації, фільмами, телебаченням і шоу-індустрією взагалі. Декарт сказав: «Думаю, отже, існую». Але сьогодні відбувається заміна цього вислову наступним: «З’являюся на екрані, отже, я існую». На початку термін «лицемірство» вживався лише в театральному мистецтві. Він просто означав гру актора на сцені. Святий Августин пригадує його у своєму коментарі на блаженство про чистих серцем. «Лицеміри – пише він – це творці вимислів, що представляють інших осіб у театральних виставах»[2].

Тепер усе на наших телеекранах стало фікцією, вигадкою, навіть інформаційні повідомлення.

Походження терміну спрямовує нас до розкриття природи лицемірства. Воно робить життя театром, в якому виконують роль для публіки. Це – одягнути маску, перестати бути особою і стати персонажем. Я вже читав десь про характеристику цих двох речей: «Персонаж є нічим іншим, як розкладанням особи. Особа – це обличчя, персонаж – це маска. Особа – це радикальна нагота, персонаж – вбрання. Особа любить автентичність та істотність, персонаж живе фікцією й удаванням. Особа слухається власних переконань, персонаж підкоряється сценарію. Особа є смиренною і простою, персонаж є важким і вередливим».

Але театральна фікція є невинним лицемірством, тому що там завжди зберігається різниця між сценою і життям. Хто б не дивився виставу про Агамемнона (цей приклад вживає Августин) не думає, що актор є справжнім Агамемноном. Новим і тривожним фактом сьогодні є спроба ліквідувати цей розрив, перетворюючи життя в спектакль. На це претендують так звані reality shows, які заповнили телевізійні канали по всьому світу. За словами французького філософа Жана Бодріяра, тепер стало важко розрізнити реальні події (11 вересня, війна в Персидській затоці) від їхньої медійної картинки. Реальність і віртуальність перемішалися.

Заклик до внутрішнього пережиття, що характеризує згадане нами блаженство і, зрештою, цілу Нагірну проповідь, є закликом не дозволити цій тенденції заволодіти нами, спустошити особу, зводячи її до картинки, чи ще гірше, до симулякру. Кіркегор чітко говорить про відчуження, що є результатом життя лише зовнішнім, – завжди і тільки перед людьми та ніколи на самоті в присутності Бога і власного «я». Він зауважив, що пастух може бути «я» перед своїми коровами, якщо, постійно живучи біля них, він не має більше з ким себе порівняти. Король може мати власне «я» перед підданими та почуватиметься якимось великим «я». Дитина усвідомлює власне «я» у стосунках з батьками, громадянин – щодо держави… Але це буде завжди недосконале «я», бо не вистачатиме зовнішньої міри порівняння.

«Якої ж безконечної реальності та великої вартості набуває моє «я», коли усвідомлює себе перед Богом, стаючи людським «я», мірилом якого є Бог… Який безконечний наголос падає на «я» в момент, коли воно отримує за міру Бога!»[3].

Ці слова видаються коментарем на вислів святого Франциска Асизького: «Тим, чим є людина перед Богом, тим вона і є, й нічим іншим»[4].


[1] Див. Б. Паскаль, Думки, 147Вr.

[2] S. Agostino, Sul discorso della montagna, 2, 5 (СС 35, р. 95).

[3] S. Kierkegaard, La malattia mortale, І, В; II, 1 II Opère, a cura di C. Fabro, Sansoni, Firenze 1972, ст. 662 і наст.

[4] S. Francesco d’Assisi, Ammonizioni, 19 (Fonti Francescane, n. 169).

Попередній запис

2. Погляд на історію

Наступний запис

4. Форма колективного лицемірства