2. Потребуємо прощення від Бога і ближніх

Велике постає з малого. Цю правду мусимо пам’ятати, коли помічаємо неспокійні, а часто й дуже напружені відносини між народами й націями. Коли зійдемо нижче, на рівень наших міст і сіл, на рівень сусідських і родинних відносин, зрозуміємо, що ці великі заворушення – це тільки відблиск чи наслідок “малих”. Є між нами ще дуже багато непрощеного, незціленого, аби позитивно вплинути на світ великої політики.

Папа Іван Павло II запрошував нас до радикальної дії такими словами: “Усім нам потрібне прощення від Бога і ближніх. Тому всі мусимо охоче прощати і просити прощення”.

Мабуть не знайдеться нікого, хто такий заклик вважав би легким. Наші вимоги щодо задоволення перемоги над тим, хто схибив, прагнення перенести наші рани на інших, а головно наша гордість – все це мусить умерти в нас, щоб могло прийти прощення. Прощати важко, а ще важче просити прощення. Людина боїться, що її неправильно зрозуміють, тому в її душі все більшає ран, які тільки примиренням можна зцілити.

Справжнє оздоровлення людських відносин і відповідно усього людського суспільства неможливе, поки не ступимо на путь прощення.

* * *

Одна пані розповідала про те, як багато років з багатьма людьми молилася за свого батька, який був рабом алкоголю – і все “дарма”. Аж у 30-літньому віці зрозуміла, що так і не простила йому, особливо за роки дитинства, які через його залежність від алкоголю були дуже важкі. “В цей час я усвідомила собі, що ніколи того не простила батькові, що він п’є. Я молилася за нього, щоб вдома був спокій, щоб я мала доброго батька. Але зовсім його не сприймала таким, яким він є, тобто молилася без любови до нього”.

Зрозумівши це, попросила двох монахинь помолитися за мене, щоб я змогла вибачити своєму батькові. По внутрішній боротьбі прийшла перемога – я простила йому і полюбила таким, яким він є. І ось, що сталося: через місяць батько захворів. Перестав ходити на роботу, але також і до корчми. Сьогодні вже минуло п’ять років відтоді. Батькове здоров’я поправилося, до корчми заходить тільки деколи. Став з нього інакший чоловік. Двадцять років ми молилися – і нічого не сталося. А через місяць після того, як я йому простила, перестав пити. Незабаром після того поправилося і моє слабке здоров’я”.

Не сміємо боятися, що прощенням або проханням про прощення щось втратимо. Хто прощає, той уподібнюється до “слабого” Бога, Який не відплачує злом за зло, але прощає незрівнянно більше, ніж ми спроможні прощати. І хто спроможний визнати свої гріхи, той не є слабодухим, а навпаки – це людина, утверджена в істині.

Хто прощає і просить прощення, той започатковує процес оздоровлення як у самому собі, так і в ближньому своєму. І так стає свідком багатьох чудес…

Ми, яким стільки Бог простив, маємо бути тими першими, які прощають самі і просять прощення в інших. Не дивімся на те, чи наш ближній буде діяти так само. Пам’ятаймо слова папи Івана Павла II: “Просити прощення і прощати – це путь, глибоко достойна людини”. Амінь.

Попередній запис

1. Наша відповідь на Боже прощення

Наступний запис

СВІДЧЕННЯ: Свідчити віру – важливо