«Пам’ятай про Ісуса Христа з насіння Давидового, що воскрес із мертвих, за моєю Євангелією, за яку я терплю муки аж до ув’язнення, як той злочинець. Але Слова Божого не ув’язнити! Через це переношу я все ради вибраних, щоб і вони доступили спасіння, що в Христі Ісусі, зо славою вічною. Вірне слово: коли разом із Ним ми померли, то й житимемо разом із Ним! А коли терпимо, то будемо разом також царювати. А коли відцураємось, то й Він відцурається нас! А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо не може зректися Самого Себе!»
«Хоч горщиком обізви, тільки в піч не став», – свідчить старе прислів’я. Може, добре бурмотати щось подібне до цього, якщо люди грубі з вами, але насправді прислів’я вірне тільки частково. І коли це стосується християнського свідоцтва у ворожому світі, ми покликані вірити, що сила слів, і слів сили Божої зокрема, більше, ніж сила тюремних стін і залізних кайданів.
Стикаючись з прямою ворожістю до Благої звістки з боку можновладців, апостол міг добре бачити те, що багато сучасних йому християн ігнорують одну річ: щоб сповіщати розіпнутого і воскреслого Ісуса як істинного Бога всьому світу, треба піти проти претензій Цезаря на всемогутність. Павло глибоко осягнув єврейську богословську традицію, яка підтримувала його і могла також підтримати Тимофія та інших молодих християн, оскільки вони бачили його приклад і задавалися питанням, чи вистачить у них сміливості слідувати йому. Одна з головних тем книги пророцтв Ісаї, що виступає в середині книги (розділи 40-55), – жива і постійна сила слова Божого:
«Всяке тіло трава, всяка ж слава як цвіт польовий: трава засихає, а квітка зів’яне, як подих Господній повіє на неї!… Справді, народ то трава: Трава засихає, а квітка зів’яне, Слово ж нашого Бога повіки стоятиме!». (40:6-8)
«Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її, і насіння дає сівачеві, а хліб їдунові, так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» (55:10-11)
Слово Боже – це те, що підтримає ізраїльтян у вигнанні і полоні у Вавилоні. Довга частина Ісаї заснована на цих двох великих твердженнях довіри; ми бачимо царського нащадка, помазаного Отрока Божого, Який здійснив спасіння, яке Бог обіцяв у Своєму Слові, але кінець кінцем це сталося завдяки Його стражданню із послухом. Це точно те, що ми знаходимо в цьому уривку.
Насправді «Євангеліє» Павла (в. 8) – не релігійна система, навіть не просто Звістка про те, як людям врятуватися (хоча і включає це). У центрі – твердження, що Ісус – цар, помазаник, Господь світу, – твердження, яке було дивним і неймовірним, якби Бог не воскресив Його з мертвих. Звістка, зосереджена на Ньому, яка оголошує Його Богом здивованому і часто недоброзичливому світу, – дійсне «Слово Боже», слово, яке Бог доручив апостолам, проповідникам і учителям, слово, яке виконує пророцтва і взагалі увесь зміст тодішньої Біблії (Старого Заповіту), кажучи про Ісуса як про того, хто здійснює давній задум Божий.
Так само як в Ісаї, довіра слову Божому націлена на те, щоб підтримати народ Божий, коли він страждав, дати йому нову сміливість і надію, коли язичницький світ пригноблював його так само, як Павла. Цей уривок продовжує його підбадьорення Тимофія, його наполегливі заяви, що Тимофій має бути готовий зіткнутися із стражданням на своєму шляху через проголошення Благої звістки Ісуса і живе згідно нього. Тимофій повинен постійно нагадувати собі, що це дійсно Ісус, Якого він сповіщає і за Яким йде, – Ісус, Який зіткнувся з міццю Риму і залишався вірним до смерті, і чиє воскресіння показало, що Він був не лише нащадком Давидовим, членом ізраїльської царської династії, але що Він був істинним «насінням Давидовим». Павло говорить щось дуже схоже в Рим. 1:3-4. І Тимофій цілком може дійти висновку, як Павло, якщо він вірний змісту цієї проповіді, то він закінчить життя в скорботі, у в’язниці, закутий у ланцюги, як злочинець.
Але так само як у Фил. 1:12-18, Павло не дозволяє собі ослабнути духом або втратити віру через своє тюремне ув’язнення. Я можу бути ув’язненим, каже він, але Слова Божого не ув’язнити! Більше того насправді, коли люди намагаються подавити істинну проповідь Благої звістки, це – вірний знак, що воно діє, що впливає на розуми людей, на їх уяву, на їх світогляд. І це означає, що Павло готовий перенести усі страждання, з якими б він не зіткнувся. Він робить це (як говориться у 2Кор. 4:7-15) заради усього народу Божого. Апостол як би викликає ворожий вогонь на себе, щоб забезпечити передих, при якому молода Церква може рости і розвиватися, може стати сильною у вірі і надії. Павло дивиться не на вік нинішній, а на новий світ, який повинен настати, прийдешній час, коли увесь народ Божий буде не лише врятований від нинішніх знегод, але, більше того, удостоїться слави.
Що таке «слава»? Люди іноді говорять про це, як про сяйво лампочки, як про щось особливо прекрасне і грандіозне. Для Бога людина, яка відбиває Його образ і подобу, важливіша, ніж найяскравіша зірка на небі. Втім, деякі новозавітні уривки дійсно говорять про Ісуса і Його народ, які сяють як зірки (ідея, яка, схоже, уперше з’явилася в Дан. 12:3). Але «слава», про яку говорять Павло та інші новозавітні автори, швидше відноситься до статусу, ролі, які будуть дані народу Божому. У вірші 12, так само як і в Рим. 5:17, Павло говорить про «царювання» з Христом. Новий Божий світ буде не просто місцем спокою і відпочинку, як часто думають люди. Це те, що чекає вірний народ Божий відразу після смерті. Але після цього, коли Бог творитиме все нове, знову буде нова діяльність, нові завдання для наших здібностей і уяви. Тим, хто вірний у цьому світі, буде дана влада в наступному, де вони братимуть участь у царюванні Ісуса.
Так, подібно до прислів’я, з якого ми почали (хоча цього разу йдеться про чисто християнське повчання), Павло переказує Тимофію ранньохристиянську римовану приказку. Вона могла мати приблизно таке застосування: люди учать її напам’ять, учать їй дітей і близьких, і потім постійно її повторюють: перед судом, вислуховуючи погрози гнівних суддів, або коли їх б’ють воїни, або стикаючись із суворим випробуванням:
- А коли терпимо, то будемо разом також царювати.
- А коли відцураємось, то й Він відцурається нас!
- А коли ми невірні, зостається Він вірним,
- бо не може зректися Самого Себе!
Звичайно, можна припустити як джерело вислови Ісуса для третього і четвертого рядків цього невеликого гімну. Сам Ісус попереджав, що Він відречеться перед Своїм Отцем від тих, хто відречеться від Нього перед іншими людьми (Мт. 10:33; Мр. 8:38). Це залишається серйозним попередженням, яке виражене в страшній і драматичній сцені в одній з Ісусових притч: «Не знаю я вас», – каже жених дівам, які заснули (Мт. 25:12; пор. Мт. 7:23). Але поряд з навіть цим попередженням, яке включає найжахливіші з колись сказаних слів, можна поставити обіцянку: «Якщо ми невірні, то Він перебуває вірний». Ця вічна вірність, яка, згідно з цим висловлюванням, вкорінена в характері самого Ісуса: «Не може зректися Самого Себе».
Як нам це розуміти? Чи говорить Павло в першій частині рядка, що зречення від Ісуса призводить до жахливих наслідків, а в другій частині, що, у кінні кінців, нічого страшного не станеться?
Ні, це не так. Я не думаю, що «невірний» тут означає той, хто «втратив свою віру», у сенсі припинив вірити, що Ісус – Господь і що Бог воскресив Його з мертвих. Я думаю, що це говориться, щоб звернути увагу, що наша вірність – наша надійність, наша стійкість, наша рішучість, наше прагнення залишатися «вірними» у сенсі «відданими» – хитається і коливається час від часу. Ті, хто знаходиться під сильним тиском, будь то політичним, або духовним, або моральним або якимсь ще, іноді почуватимуть себе слабкими, немічними і безпорадними. Саме тоді вони повинні навчитися глибшій вірі, вірі в повну вірність і надійність самого Бога, Бога, Якого ми знаємо завдяки Ісусові, Який залишався вірним до смерті. Є велика різниця між тим, коли вас зносить ураганом з палуби судна, і тим, коли ви добровільно пірнаєте в море, щоб не залишатися біля керма.