Суха, немов пустеля, молитва, відсутність духовного пожвавлення під час молитви, відчуття, що Господь не відчинить більше дверей, куди ви безупинно стукаєте – все це робить вас нещасними, непокоїть вас; ви прагнете, кажете, якщо не палкої молитви, то хоча б такої, яка б давала вам певність у тому, що ви не намарнуєте часу. Не маю певности, що можу дати вам бездоганну пораду. Я лише хотів би запросити вас самих знайти те, чого Бог очікує від вас.
Можливо, саме в цьому полягає те, бажане Богом, випробування, аби стимулювати ваше бажання, ваш пошук і вашу довіру. Проте не виключено, що це є знак, попередження, що щось залишає бажати кращого в нашому житті. Прошу вас не відмовлятися поспіхом під другої гіпотези. «Ніколи, – пишете ви, – я не намагався так ретельно дотримуватись порад, що їх ви мені дали, аби добре молитися». Я радий це чути. Точніше, саме це дозволяє мені думати, що щось слід змінити, не стільки у вашому способі молитися, скільки у вашому житті. Справді, у житті християнина все пов’язано між собою. Недбалість у практикуванні чеснот, недостатньо часте приймання таїнств, невизнання Божої волі в деяких точках – усе дається взнаки, і то негайно ж, у молитовному житті. Ось чому я не впевнений, що змушувати себе краще молитися, – стане найліпшим засобом досягти цього. Почніть краще з того, щоб спробувати збагнути, чи Господь не очікує від вас якихось змін?
Перевірте спершу релігійну сферу свого життя – адже це є рушійна сила життя християнина. І передусім – справи милосердя. Якщо ви не відкриті для ближнього, не готові служити йому, свідчити йому любов Бога, яка вам привідкрилася, відчути смак Його безконечної доброти, – цим і пояснюється те, що Господь – я не кажу «відштовхує вас» – проте не дає вам відчуття Своєї присутности і Своєї любови. Любіть, любіть тих, хто вас оточує, змушуйте себе йти до тих, до кого ваша симпатія є менш спонтанною. Погляньте, чи хтось не очікує намарне вашої підтримки – матеріяльної чи моральної. Цілком вірогідно, що прогрес у справах милосердя змусить вас віднайти в молитві заспокійливу присутність Бога, або принаймні почуття, що ви не даремно витрачаєте час, оскільки Христос не чинить опору молитві тих, хто сам не чинить опору покликові свого ближнього. Він чинить щодо нас – і ви це добре знаєте – те, що ми самі чинимо щодо инших. Святий Августин[1] у своєму коментарі до Першого послання апостола Івана, за допомогою несподіваного і палкого порівняння, – такого, яке, один раз почувши, неможливо забути, – виражає це ототожнення Христа зі Своїми вірними: «Той, чию Голову ти обожнюєш, – не сприймаєш Його Тіла. Він же любить Своє Тіло. Якщо ти нехтуєш Тіло – Голова не нехтує його. Даремно ти Мене шануєш, кричить тобі Голова з висоти небес, даремно ти Мене вшановуєш. Це так само, якби хтось хотів обняти тебе за голову, наступаючи на ноги. Грубими черевиками, підбитими залізом він топче тобі ноги, бажаючи взяти твою голову в долоні, щоб обняти її. Хіба ж ти не зупиниш таке демонстрування поваги словами: “Що ти робиш, нещасний, ти топчешся по мені!” Ти не скажеш йому: “Ти наступаєш мені на голову”, – адже він ставиться з пошаною до твоєї голови; але голова говорить за инші частини тіла, що їх він розчавлює, а не лише за себе, що її він шанує. Вона кричить: “Я не бажаю твоєї шани; припини по мені топтатися!” Якщо ти відповіси: “Як можу я по тобі топтатися? Навпаки, я бажаю дати тобі поцілунок, хочу обняти тебе”. – “Але хіба ти не бачиш, нерозумний: те, що ти хочеш обняти, – за законом солідарности, яка поєднує тіло в єдине ціле, – присутнє в тому, що ти топчеш?
Угорі ти мене вшановуєш – внизу топчеш. Те, що ти топчеш, страждає ще більшою мірою, аніж втішається те, що ти шануєш: бо те, що ти шануєш, страждає за всі частини тіла, які ти топчеш”».
Я охоче переповідаю ці дивовижні рядки: ти приходиш на молитву, щоб поцілувати мені обличчя, тоді як відмовляєш своєму брату в пошані і підтримці, якої він очікує від тебе, якої я очікую від тебе в ньому, – не дивуйся, отже, що моє ставлення до тебе буде ставленням людини, яка відштовхує того, хто наступає їй на ноги.
Я не претендую, любий друже, на те, щоб висловити тут почуття Христа щодо тебе, а лише запросити тебе замислитися.
[1] Св. Августин (354-430) – народився в Тагасті (сучасний Алжир) від батька-язичника і матері-християнки (св. Моніка), яка справила на нього великий духовний вплив. Після бурхливих молодих років навернувся до християнства, став проповідником, згодом єпископом Гіппонським (Північна Африка). Видатний богослов, філософ, мораліст, письменник, учитель Церкви. Протиставлявся тогочасним єретичним течіям, справив вагомий вплив на західне богослов’я. Основні твори: «Місто Боже», «Сповідь», «Благодать»