У Першому посланні Івана Богослова читаємо таємничі слова, які змушують дещо ширше поглянути на нашу гідність у небі. Апостол пише: «Улюблені, ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з’явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є» (1Ів. 3:2).
Тож чи наше синівство Боже в небі вже не існує або якимсь чином трансформувалося? Так. На землі ми переживаємо Боже синівство сакраментальним чином, коли дотикаємо найсвятіших тайн у Церкві. Але його можна отримувати насамперед завдяки вірі, бо віру Бог оцінює найвище. Лише небагатьом Він прямо об’являє цю невидиму реальність, яка триває під виглядом сакраментального знаку, що нам добре відомий.
Те, що ми – діти Божі, це тільки вступ до того, ким ми станемо. Завдяки тому, що ми – діти Божі, ми станемо цілком подібними до воскреслого Ісуса. Нам буде дано усю Його славу і могутність. Тому Іван Богослов каже нам, що хоч ми – вже діти Божі, однак ще не виявилося те, чим будемо. Тож ми, що живемо на землі, далі чекаємо, бо те, про що писав святий Іван, лише повинно об’явитися. Насамперед спасенні царюватимуть разом з Христом. Вже після смерти вони возсідатимуть на Його престолі як Його брати і сестри. Це означає, що разом з Господом Ісусом вони будуть прославлені, як Син Божий. Звичайно, душам на небі не потрібні місця, щоб сидіти. Однак Бог знає, що для нас, людей, цар повинен мати престол і палац. Тому говорить так, щоб ми зрозуміли, що ті, які спаслися, вже після смерти будуть мати таку славу, яка належить Божому Сину!
Однак навіть прихід до неба через відомі нам сьогодні дуже важкі ворота смерти не є останнім словом Бога до нас. Цей шлях людини на небо не зовсім природний. Це означає, що від самого початку він не був створений таким, яким ми його нині знаємо. Слова Івана Богослова стосуються не тільки нас, що живемо, але також тих, які вже померли. Так відбувається тому, що через гріх воротами до неба стала смерть, хоч Бог створив людину, щоб вона жила і не боялася смерти. Святий Амвросій Медіоланський порушує декілька важливих питань на цю тему у вже згаданій промові «Про смерть брата Сатира», виголошеній з нагоди смерті брата:
«Насправді смерть не була притаманна природі, а природною вона стала вже згодом».
Це не означає, що Бог беззастережно прийняв цю вимушену через гріх природність. Він не був би Богом, якби те, що стало для нас примусом, не використав таким чином, щоб це стало для нас добром. Отож, смерть звільняє нас від страждань вічности як нескінченної праці й важкої роботи. До того ж смерть стає чудовим інструментом життя. Святий Авмросій пояснює далі:
«Світ був відкуплений завдяки смерті Одного. Адже Христос міг не померти, якби захотів. Однак Він вирішив, що не слід уникати смерти як безкорисної […] Тому не слід сумувати з приводу існування смерти, бо вона є причиною спасення всіх. Не треба втікати від смерти, якої Божий Син не уникнув, не відкинув».
Щоб цю смертність нашої природи знищити, Бог так скерував історію спасення, що вона веде до переміни. Смерть не матиме останнього слова на цьому світі. Хоч, на думку святого Амвросія, можна побачити чимало позитивів смерти, останньою подією на цьому світі буде всезагальне воскресення померлих і остаточне повалення самої смерти.
Ми ще очікуємо воскресення померлих.