Переконання, що тіла померлих воскреснуть подібно до Господа Ісуса Христа, від початку існування Церкви було основоположною правдою, в яку ми як християни віримо. Сьогодні повторюють закиди, які раніше висунули грецькі філософи. Коли святий апостол Павло проповідував Євангеліє на атенському Ареопагу, греки слухали його до моменту, коли він згадав про воскресення. Щойно вони про це почули, одразу розійшлися, настільки вони не могли собі цього уявити. Оповідач підсумовує: «Одні насміхатися стали, а інші казали: Про це будемо слухати тебе іншим разом» (Дії 17:32).
У кожному з нас живе більша чи менша часточка саме такого грека, який, приваблений баченням свободи духа, маючи надію на спасення, піклується головним чином, а то й винятково, про душу. Закладаючи, що воскресення в Христі – це звичайне повернення до життя людських останків, грецькі філософи запитували, що станеться з тими людьми, яких з’їли тварини, які потонули в морі чи були спалені, а відтак їхні останки стали частиною інших організмів чи навіть людей. Якщо ми уявимо собі воскресення як реанімацію, навіть поєднану з наділенням тіла новими властивостями, тоді такі і подібні до них запитання стають важливим аргументом проти того, що тіло в тому світі має якусь духовну цінність.
Воскресення тіл – це не звичайний перерахунок всіх атомів нашого матеріяльного тіла. Це переміна, в якій те, що теперішнє, стає проникнуте Духом і змінюється таємничим для нас чином. Чому іноді легше з’ясувати це і повірити, що Бог створив світ, ніж визнати, що наші тіла можуть бути перемінені і воскреснути в судний день так, як воскрес Христос, щоб на власні очі побачити Бога? А втім, саме таємниця воскресення тіл є увінчанням віри в Ісуса. Це останній елемент Божої головоломки, яка творить спасенний світ тих, котрі отримали спасення.
Воскресення не є поверненням до життя у світ, який ми знаємо сьогодні.