Коронакриза занурила нас у великий страх, бо впродовж кількох десятиліть ми бачили лише позитивний аспект життя, наскільки це було можливо, витісняючи в підсвідомість все негативне. В атмосфері віри з необмеженими можливостями та життєвою радістю, впевнені, що завдяки технологічному контролю, можемо все і контролюємо все, нас несподівано атакувала пандемія з її страшним сценарієм. Раптом ми зрозуміли, що це може трапитися і зі мною: я можу захворіти і померти. Зіткнувшись з можливою смертю, людина реагує екзистенційним страхом.
Вірус чітко усвідомив нашу крихкість і швидкоплинність: ми побачили, що ми не є безсмертні. Смерть усвідомлює нам таємницю життя. Перед її лицем сама людина стає питанням, як це виклав у своєму класичному формулюванні в Сповіді св. Августин, охоплений болем після смерті свого молодого друга: «І я став великим питанням для себе».
Кожна людина, свідомо чи несвідомо, запитує себе: «Що відбувається після смерті? Який сенс смерті?» Кожна людина, яка народиться, теж одного дня помре. Смерть – це частина життя, частина людського існування, яке пов’язує нас з усіма іншими живими істотами. У нас є екзистенційна впевненість, що ми повинні померти. Ніщо у світі не є таким переконливим, як смерть.
Смерть – це щось нестримне, і тому це найважливіший момент у людському житті. Ми знаємо, що кожен помре, але, як правило, намагаємось придушити усвідомлення власної смерті. Не хочемо дозволяти собі думати про неї. Очевидно, що ми боїмося смерті: смерті своїх близьких і власної. Смерть пов’язана з болем. Усі страждання, траур і сльози, які приходять зі смертю, залишаються реальністю, яка належить до сутності життя.
Ми не втечемо від цього: кожна людина, щоб мати змогу вести осмислене життя, повинна, незважаючи на біль, зіткнутися з неминучістю смерті, невизначеністю своєї останньої години та можливим прощанням. Рятунок від нього це не втеча, а прийняття факту смерті з вірою та надією.
Перед лицем смерті християнська віра проголошує, що вічне життя є реальною можливістю, доступною для всіх. Ця віра виправдана Воскресінням Ісуса Христа. Її визнання є основою та пробним каменем християнської віри: «Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша!» (1Кор. 15:14). Воскресіння Ісуса Христа також є причиною та основою надії на воскресіння всіх мертвих: «Та нині Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через Людину воскресення мертвих» (1Кор. 15:20-21).
Надія на воскресіння мертвих передбачає смерть, а, отже, і людську смертність. Наша надія говорить, що смерть не руйнує особистість померлих. Воскресіння – це зовсім не інше створіння, але нове творіння цього життя. Нинішнє життя буде перемінено. І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: «Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1Кор. 15:54-55).
У вічному житті померлий оновлюється, але особистість людини залишається незмінною. Отже, воскресіння означає, що Бог приймає людину з усією її реальністю та історією життя і перемінює її, вводячи в славу, щоб вона могла перебувати в Божій безперешкодній присутності. Якщо смерть є силою, яка може перервати земне життя людини, то воскресіння є проявом божественної сили єднання. Все, що земне та людське, зараховано у вічне сьогодення та присутність Бога.
Зруйновану форму життя рятує Божа любов, а перервана життєва історія виконується в Його доброті. Вічне життя – це життя зцілене і врятоване в повноті. «Так само й воскресення мертвих: сіється в тління, в нетління встає, сіється в неславу, у славі встає, сіється в немочі, у силі встає, сіється тіло звичайне, встає тіло духовне. Є тіло звичайне, є й тіло духовне» (1Кор. 15:42-44).
Християнин, який вірить у воскресіння мертвих, підтримується непохитною надією. Ми можемо жити і любити тут і зараз, помирати з упевненістю, бо в нас живе віра, що воскреснемо до вічного життя.
Життя, сповненням якого є вічне життя, ґрунтується на глибоких стосунках всієї смертної людини з Богом. Божий подих життя, яке він оживляє, встановлює зв’язок між Богом та Його створіннями, з якого вони черпають життя та благословення. Цей зв’язок між Богом та людиною триває протягом життя, у смерті та після неї. Тільки Бог міг відмінити ці стосунки зі Своїм створінням, які Він встановив, але Він не робить цього через Свою вірність.
Тому, незалежно від швидкоплинності людського життя в просторі та часі, зв’язок між Богом та людиною вічно присутній. Людина живе в Бозі вічно і в Ньому безсмертна. Визнаючи віру у вічне життя Божою силою, ми віримо, що спільнота з Богом з його сторони є незнищенна і триває в Його вічності. Тому ми можемо сказати, що смерть – це межа нашого земного життя, але не межа відносин, з якими Бог вирішив нас пов’язати. І в житті, і в смерті Бог залишається Господом життя: «Господь побиває й оживлює, до шеолу знижає й підносить до неба» (1Сам. 2:6). Тому смерть стає воротами, крізь які ми проходимо: «Господи, життя вірних змінюється, але воно не закінчується, і коли дім дочасної мандрівки зруйнується, вони знайдуть вічне житло на небесах, підготовлене для них».
Як ми можемо правильно скерувати своє земне життя на зустріч із покликом до вічного життя? Ісус запрошує нас повірити в Його слова: «Поправді, поправді кажу вам: Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерти в життя» (Ів. 5:24). Це запевнення нашої віри: наш Спаситель живе, і ми будемо жити з ним (Йов 19:25). Ісус Христос каже нам: «Живу Я і ви жити будете» (Ів. 14:19). Те, що Він нам дає, – це вічне життя (Ів. 17:3).
Шлях до правдивого життя полягає в тому, щоб пізнати та прийняти цей трансцендентний та есхатологічний вимір людського життя. Нашою метою повинно бути те, щоб ми у вірі, надії та любові бачили реальну присутність Бога та спільноти, яку Він дає, і нехай вона формується в нашому житті. Основною метою християнського життя є пізнання Сина Божого (Еф. 4:13), оскільки Він є вічним життям. У нас є життя, якщо ми йдемо до Нього і з Ним: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного.» (Ів. 6:68). Той, хто будує своє життя на Ісусі Христі і опирає його на Ньому, отримує життя сповна. Святий Бенедикт у своєму Правилі вчить нас, що для нас ніколи нічого не має бути важливішим, ніж Христос: Christo nihil omnino praeponere (72, 11).
Коли ми бачимо своє життя як дар, Бог у Христі постає перед нами як Давець життя. Оскільки дарування справді належить Богу, то наприкінці життя ми повинні зустріти Його як Давця. Як створіння, я можу вірити, що навіть після земного життя спілкування з Ним, яке є життям саме по собі, не припиниться. Ця віра дає мені силу зрозуміти життя на землі як паломництво до небесної слави. Це не шлях бездіяльності та зневіри, а динамічний шлях, коли ми впевнено переводимо погляд на небо. Засвідчити своїм життям дану обіцянку вічного життя у вірі: це фундамент, який підтримує нас, і джерело сили, що робить нас внутрішньо вільними та дозволяє подолати екзистенційний страх, який постійно нас паралізує. Усвідомлення, засноване на вірі, що ця обіцянка вже діє в нас завдяки участі в даному нам божественному житті, вивільняє в нас внутрішню силу для розумного формування нашого життя. Незважаючи на всі виклики, болісні переживання, турботи та страхи, які нас мучать, надія на виконання Божої обітниці стає силою, яка дозволяє нам боротися за життя як з внутрішньою довірою і прийняттям Бога, так і з ентузіазмом, завдяки якому ми прагнемо дійти до мети.
Перед лицем смерті та в хвилини сумнівів ця сила допомагає нам реалістично дивитись на життя: людина – слабка істота, лише Бог вічний. Життя, чи то до смерті, чи то після неї, знаходить порятунок у присутності Бога. Вже сама ця впевненість є даром Божим, про який ми повинні просити Його очікувати.