Під час кризи, можливо, краще говорити не стільки про Бога, скільки про те, щоб говорити з Ним про кризу. Християни отримують силу завдяки молитві, яка є розмовою з Богом. Ми кличемо Його, коли нам це потрібно, іноді навіть кричимо. Наш клич до Бога, щоб нас почув (Пс. 77:2), є актом довіри: «В день недолі моєї шукаю я Господа, до Нього рука моя витягнена вночі й не зомліє, не хоче душа моя бути потішена» (Пс. 77:3). Коли нам бракує слів перед незрозумілим досвідом страждань, залишається завжди мовчання перед Богом.
Молитва – це природна постава релігійної людини; особливо під час небезпек та криз. Молитва – це не розмова із самим собою або «розмова зі стіною». Молитва – це діалог з Богом. Це як любовний діалог із приятелем, з яким часто і охоче спілкуємось (Тереза Авільська). Для людини, яка молиться, Бог є захистом: «Тому кожен побожний відповідного часу молитися буде до Тебе, і навіть велика навала води не досягне до нього! Ти – покрова моя, Ти від утиску будеш мене стерегти, Ти обгорнеш мене радістю спасіння!» (Пс. 32:6-7). Віруюча людина, яка молиться, може радіти благодаттю Господа: «Я буду радіти та тішитися в Твоїй милості, що побачив Ти горе моє, що приглянувся Ти до скорботи моєї душі» (Пс. 31:8). Навіть якщо Бог знає наше лихо, ми повинні з довір’ям відкрити Йому своє серце і довірити Йому наші численні рани. «У руку Твою доручаю я духа свого, і Ти мене визволиш, Господи, Боже правди!» (Пс. 31:6). В умовах екзистенціальної загрози можемо лише просити Бога навчитися по-новому бачити і розуміти шляхи Його провидіння.
У молитві ми виражаємо свою екзистенційну залежність від Бога. По суті, це питання визнання того, що ми завжди потребуємо Його турботи та піклування, навіть коли плоди цієї турботи часто залишаються невидимими. «У будь-якому разі» та «хоча» – це терміни, що виражають нашу фундаментальну поставу довіри. «Коли б фіґове дерево не зацвіло, і не було б урожаю в виноградниках, обманило зайняття оливкою, а поле їжі не вродило б, позникала отара з кошари і не стало б в оборах худоби, то я Господом тішитись буду й тоді, радітиму Богом спасіння свого! Бог Господь моя сила, і чинить Він ноги мої, як у лані, і водить мене по висотах!» (Ав. 3:17-19).
У ситуації кризи та смерті, як релігійні люди, ми можемо лише підняти погляд до Бога, просячи в Нього допомоги: «Заниділи очі мої, визираючи до високости… Господи, причавлений я, поручися за мене!» (Іс. 38:14). Через молитву зростає в нас нова довіра та надія.
Молитва – це акт довіри, який веде безпосередньо до Божого серця. Це віддих душі, який стає для нас якорем, розрадою та дорогою в різних життєвих бурях. Молитва дає нам силу подолати наш екзистенційний страх, щоб ми з довірою до Божої батьківської опіки скеровували своє життя в надії та довірі. Ісус пригадував і закликав людей довіряти доброті та піклуванню Отця: «Через те вам кажу: Не журіться про життя своє що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? Хто ж із вас, коли журиться, зможе додати до зросту свого бодай ліктя одного?» (Мт. 6:25-27). Як люди, які довіряють Богу, ми повинні хвалити Його в годину радості й шукати Його у важкі часи, поклонятися Йому і молитися в мирні часи, і довіряти Йому в час кризи та страждань; проте за будь-яких обставин ми повинні Йому дякувати.
У будь-який час і в кожній ситуації ми покликані прагнути поглибити наші стосунки з Богом. Зіткнувшись із досвідом безглуздості, смутку, хвороби та несправедливості, ми повинні приймати Євангеліє з вірою: «А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його» (Ів. 1:12). Як діти Божі, ми повинні звертатися до Небесного Батька у всіх своїх проблемах: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою» (Фил. 4:6).
Як позитивний, так і негативний досвід є частиною життя; все наше життя супроводжується радістю і стражданням. Закон життя стверджує, що ми повинні померти, щоб жити: пшеничне зерно повинно загинути, щоб принести плід (Ів. 12:24). Без хреста християнське послання залишається безсилим і позбавлене змісту. Поки ми живемо в цьому світі, небезпеки та страждання неминучі: «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» (Ів. 16, 33). Коли ми у своїй потребі та страху зберігаємо віру в Ісуса і довіряємо Його обітниці, Він дає нам силу витримати в часи біди та небезпеки, відчуваючи Його потіху.
Протягом історії християнства в різних критичних ситуаціях, спричинених епідеміями, стихійними лихами та війнами, віруючі розуміли себе як спільноту віри, яка триває на молитві. Вони просили святих про заступництво. Таким чином, спільнота святих, communio sanctorum, яку ми сповідуємо у своїй вірі, стала помітною та відомою. Під час кризи вірні молилися за тих, хто найбільше страждає. Ця молитва заступництва виражала правду про те, що ми – Божа родина. Нам потрібні люди молитви, заступники та молитовні спільноти.