Самопізнання – чи не найважча справа. Лише несвідома людина може думати, що знає себе добре і може легко змінитися. Небажання пізнавати себе найчастіше випливає зі страху перед усім тим, що є в людині. Усе непізнане і не окреслене пробуджує відчуття небезпеки. Морок пізнання зроджує непевність, тому жити в ньому важко. Спокуса заплющити очі виникає від небажання поглянути на себе. Як наслідок, ми творимо світ ілюзій.
Навіть якщо людина не знає себе, вона інтуїтивно відчуває свої проблеми і розуміє: аби їх розв’язати, потрібні праця, відповідальність і жертва. Обманювати себе можна лише частково. У людині завжди є духовний простір, простір свободи, який неможливо обдурити. Саме до цього «необдуреного простору» звертається Ісус, закликаючи нас до навернення.
Ми не пізнаємо себе до кінця тому, що не хочемо знати правду. Межу між бажаним і можливим значною мірою встановлює сама людина. Можливості людини залежать від її прагнень. Хто мало хоче, той мало може. Брак прагнень можна легко виправдати «об’єктивними» обмеженнями людини.
Молитва про пізнання своїх гріхів є проханням звільнити нас від «наївности», яка присипляє, переконуючи, що «все гаразд». Це також прохання про мужність глянути на себе і на свою дійсність, якою би вона не була.
Перебування в мороці пізнання спонукає людину визнати, що вона не знає себе, і довіритися Божій силі: Він мене проведе крізь темряву до світла. «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені» (Пс. 23:4). Нехіть та опір проти самопізнання випливає з невіри в рятівний вплив Бога на людське життя. Людина недооцінює власні сили тому, що не вірить у Божу силу в її житті. І наводить для цього людські аргументи: «Навіщо постійно займатися собою? Навіщо повертатися в минуле? Чи не краще присвятити час Богові?». Немає сенсу протиставляти самопізнання і пізнання Бога. Ми знаємо Бога настільки, наскільки усвідомлюємо самих себе, пізнаваних через Нього (Т. Мертон).
Християнська духовність передбачає глибоке пізнання себе і своїх гріхів. Справжнє навернення, яке є початком християнського життя, розпочинається пізнанням внутрішнього безладу. Саме внутрішній безлад приглушує і нищить бажання шукати і сповнювати Божу волю. Людина, яка не хоче пізнати себе, взяти за себе відповідальність, не здатна до духовного життя.
Гріх є таємницею
Уже перші спроби зрозуміти свої провини зроджують відчуття, що гріх є таємницею, яку ми не можемо пізнати. Ми просимо пізнання своїх провин, зрозумівши безпорадність перед гріхом. Він є цілковитою таємницею для людини, а передусім для її почуттів. Гріх має духовний вимір, тому його не зрозуміти за допомогою тілесних відчуттів. Гріх засліплює нас «приємністю», і ми не спроможні передбачити біду, яку він несе. І хоча відчуття є співучасником гріха, йому не зрозуміло, чому гріх є злом.
Ми неспроможні пізнати таємницю гріха відчуттями, але вони допомагають осягнути його болісні наслідки. Приємність від гріха дуже швидко трансформується в розчарування. Тоді чуттєва сфера допомагає нам пізнати гріх через «смакування» його гірких плодів. Аналіз багатьох гріхів показує, що ідол приємности перетворюється на демона розчарування і страждань.
Св. Ігнатій у «Духовних вправах» застосовує дуже сильний образ для пізнання гріха: «Уявляємо свою душу, ув’язнену в тлінному тілі, а ціле своє єство, складене з душі й тіла, – вигнанцем у цій долині сліз серед лютих звірів». Так автор показує нам тісний зв’язок між гріхом і терпінням.
Гріх є таємницею і для нашої емоційної сфери. Усі гріхи приваблюють емоційно. Гріх глибоко закорінений у нашій незрілій і зраненій емоційності. Саме через емоційну невпорядкованість ми бачимо в гріхові джерело добра і щастя. Лише зріла емоційність дозволяє відчути огиду до гріха, виразно розуміючи його зв’язок із нещастям.
Справжнє навернення можливе лише тоді, коли людина зречеться гріха й ілюзії, що він принесе радість і щастя. Окрім самого гріха, людина має викинути зі серця любов до нього, яка міцно закоренилася у хворій емоційності.
Гріх є нерозгаданим і для інтелектуальної та духовної сфери. Адже таємниця гріха тісно пов’язана з таємницею Бога. Ми неспроможні цілком осягнути зв’язок із Богом і пізнати гріх, який нищить цей зв’язок.
«Прикликає безодня безодню на гуркіт Твоїх водоспадів» (Пс. 42:8). Шукаючи глибину таємниці Бога, можемо зрозуміти і таємницю гріха. Бо ж вони віддзеркалюють одна одну. Найповнішим пізнанням гріха володіють містики, бо можуть «проникнути» в таємницю Бога. Тільки повніше пізнання Бога веде до розуміння гріха.
У душпастирстві часто можна засвідчити безпорадність перед гріхами людей релігійно байдужих, які приступають до таїнства сповіді під тиском зовнішніх умов, а не з внутрішнього переконання. Людина малої віри вважає, що чинить тільки дрібні гріхи, а людина, яка не має віри взагалі, переконана у власній безгрішності. Тільки велика віра допомагає по-справжньому побачити свої гріхи.