Я не хотів би надто знеохочувати вас у бажанні навчитись молитися, шукати поради у творах духовного спрямування. Але, мені здається, я помічаю у вашій квапливості певну лихоманку, певний надмір. Здається, ви поводитеся так, ніби молитва – це завоювання людини, тоді як вона є Божою благодаттю.
Він прийшов до нас, щоб навчити нас молитися. Не лише для того, аби дати нам формулу молитви, навіть якщо це досконала формула молитви «Отче наш», а щоб навчити нас Своєї молитви, яка перш ніж стати словом на Його устах, є спершу поривом Його душі, прослави, синівської любови, заступництва. Та що це я кажу – навчити нас? Передати її нам, перелити в нас Свою молитву. Він не припиняє сповнювати поміж нас невидиму місію, яка полягає в тому, щоб прищепити в наші серця цю молитву, єдину, яку справді може почути Отець.
Кожна душа в стані благодаті перебуває у владі молитви. Досить, аби вона почала молитися, щоби молитва Христа, у ній і через неї, полинула до Отця.
Але ця молитва Христа, яку нам передано з хрещенням, є в нас зернятком – тим зернятком, про яке притча розповідає, що воно – найменше з усього – може стати могутнім деревом. Не заперечуйте мені, що ця притча стосується не молитви Христа в душі, а Царства Божого у світі. Ви добре знаєте, що Царство Боже – це присутність Христа, це вплив Христа на частину людства, відданого Йому, і отже – на вашу душу. Однак, коли кажемо «присутність Христа, життя Христа», маємо на увазі і молитву Христа, бо для Нього жити – це молитись.
Якщо, отже, молитва Христа, ота зернина серед терня, перебуває в нас, то увійти в молитву полягатиме головним чином у тому, щоб усвідомити її і сприяти її розвитку.
Але будьмо скромними: не земля продукує зерно, не діяльність садівника виготовляє квіти і фрукти; хоча і земля, і садівник створюють умови та необхідні речовини для проростання і розвитку рослини. Нехристиянин продукує молитву, але молитва, єдина, яка є мила Отцеві, – це молитва Сина, вона є даром Бога; проте вона всихає, якщо ми не даємо на неї згоди і не співпрацюємо з нею усім нашим єством, якщо ми не приступаємо до таїнств, які її живлять.
Її може заглушити терня, якщо ми не обрізатимемо, як зайві гілки на дереві, надмір думок, почуттів, бажань, що нас переповнюють.
Але якщо ми робимо те, що слід, тоді немає потреби так поспішати, так непокоїтись. «Так і Боже Царство, як той чоловік, що кидає в землю насіння, і чи спить, чи встає він удень та вночі, а насіння пускає паростки та росте, хоч не знає він, як» (Мр. 4:26-27).
Будьмо довірливими. Маймо віру в молитву Христову в нас, немов той селянин, що має віру в зерно. Маймо також терпіння селянина, який чекає літа, щоб зібрати урожай і засипати його в комори.