Від самого початку свого існування Церква Христова вірно передає об’явлення та науку Ісуса Христа. Проте життя Церкви – це не просто навчання чи догми, але це відносини з Трисвятим Богом та постійне вдосконалення в чеснотах. Шлях до Бога, до вічності та святості набирає різноманітних форм та «відтінків» в історії Церкви. Мільйони святих – осіб різноманітних національностей, етнічних походжень, історичних епох та мов – свідчать про те, що святість не є результатом магічної формули чи аксіоми, а радше полягає у вірному служінні Богові та людям.
Нижче пропонуємо лишень декілька із багатьох парадигм чи шляхів, які в історії Церкви були обраними та пройденими багатьма особами – святими, котрі сьогодні перебувають з Богом та заступаються за нас.
5.1 Мучеництво і розвиток культу святих та їхніх реліквій у Церкві
Ранні віки християнства були позначені жорстокими переслідуваннями та стражданнями. Мучеництво – свідчення віри в Христа аж до смерті – було та й залишається досконалим наслідуванням Христа, через яке мученики єднаються зі Спасителем.
Християни відчували, що ті люди, які віддали своє життя за віру, заслуговують на особливу увагу та пошану навіть після смерті. Таким чином, часто вшановувалася пам’ять мучеників та їхня смерть, а сама дата вшанування припадала на дату смерті – саме в день своєї тілесної смерті мученик народжується в небі для Бога.
З плином часу ці пошановування мучеників набрали різноманітних форм. Частими стали відвідини-паломництва християнами місць – святих місць, де спочивали тіла мучеників. Вірні відчували силу та заступництво мучеників, тому такі паломництва стали поширеними серед християн. У Римській імперії чиновники з недовірою ставилися до нових культів зі Сходу. На початку християнство вважалося саме таким незрозумілим та дивним культом. Інколи (особливо після того, як християнство було легалізованим у Римській імперії) різноманітні обряди та ритуали, що вшановували мучеників, просто лякали поган. Особливо процесії з мощами мучеників (тілами чи кістками) викликали жах в язичників. Юліан Відступник був імператором, котрий хотів повернути язичництво в імперію та викорінити християнство. Недарма Юліан атакував культ мучеників і святих, розуміючи, яку велику силу та значне місце посідав культ у християнському житті. Відступник звинувачував християн у тому, що вони придумали вшанування мучеників, яке буцімто немає жодного підґрунтя чи доказів у Біблії.
Такі непорозуміння були надзвичайно поширеними серед поган, для яких культ мучеників не був притаманний. Навіть уже і в наші дні деякі люди (також і серед християн) не сприймають культу мощей та реліквій. Важливим є знати принаймні головні богословські засади та причини, чому ми вшановуємо мучеників та святих і з повагою ставимося до їхніх реліквій, будуючи храми та святині в їхню пам’ять.
Отже, як ми можемо пояснити культ мучеників, святих та реліквій у Церкві?
Окремі елементи розвитку культу реліквій можемо знайти в Біблії. У Старому Завіті ми читаємо про могили патріархів ізраїльського народу, на яких ізраїльтяни зводили святині. Сам Авраам збудував для себе та для окремих членів своєї родини відому могилу в місцевості під назвою Мапелаг. У Новому Завіті Христос згадує про могили патріархів у розмові з фарисеями. Не слід забувати, що деякі з Ісусових чудес сталися через силу, котра була «передана» через одяг Христа, до якого торкалися люди.
За винятком спалювання тіл, перші християни не мали проблем з адаптуванням до деяких похоронних практик язичників. Християни намагалися зберегти тіла померлих, а особливо тіла мучеників за віру в Христа. Для християн мученики перебували в особливих стосунках із Христом, але був потрібен час, щоби це розуміння дозріло та дало плоди в особливому вшануванні мучеників.
Читаючи про смерть першомученика Степана в Діях святих апостолів, ми не зауважуємо його братів-християн, які б бігли на місце його смерті та намагалися б зберегти його тіло чи одіж. Проте сам опис смерті Степана дуже схожий на опис смерті Ісуса Христа в Євангеліях. Отже, вже за ранніх апостольських часів мучеництво – радикальне визнання віри – розумілося як ідеальне наслідування Христа, пройшовши через яке людина злучалася з Господом у стражданнях та уподібнювалася до Нього. Сьогодні ми часто думаємо про мучеництво як про реалію ранніх віків Церкви, але мучеництво завжди є присутнім у Церкві: лише в минулому столітті тисячі людей віддали своє життя через їхні релігійні переконання та віру. Кожного разу, коли топчеться гідність людини через її віру, мученики продовжують бути з нами і нині.
Розповідь про мучеництво святого Полікарпа (+167) є найдавнішим писаним документом, в якому вперше зустрічаємо християн, котрі намагалися зберегти рештки тіла святого мученика. Документ згадує, що день смерті цього мученика потрібно вшановувати як свято.
У розповіді про життя святого Кипріяна Карфагенського (+258) знаходимо одні з перших свідчень про те, що речі, які належали мученикам, також заслуговують на окрему пошану. Чоловік, котрий був ув’язненим разом із Кипріяном, хотів отримати його одяг після смерті на згадку та для вшанування.
Зазвичай пам’ять про мучеників вшановувалася на місцях їхніх поховань. Згодом такі місця почали притягувати багато людей – паломників, і виникла потреба своєрідних святинь на таких місцях поховання. З легалізацією християнства культ мучеників і святих отримав офіційне визнання з боку церковної влади. У 340 р. на місцевому синоді в місті Кагра було засуджено тих, хто відкидав цей культ, нехтуючи реліквіями.
Окрім літургійного вшанування дня смерті мученика, Церква з великою повагою ставилася і до різного роду речей, які прямо стосувалися мучеників. Як зазначалося вище, святі та мученики мають особливу близькість з Христом, тому багато чудес ставалися через їхнє заступництво та молитви. Місця поховань мучеників стали своєрідними місцями, де небо прихилялося до землі.