Я поділяю вашу думку, що ваше духовне життя в цей момент досягло верхньої межі. Після роздумів і молитви, я прийшов до висновку, що так воно і буде, якщо ви у своєму житті не зробите більше місця для молитви. Я маю на увазі головним чином те, що прийнято називати «умна молитва». Слово, яким вона окреслювалась – «orare» (від лат. oratio), – для давніх римлян означало звертатись з проханням до богів, провадити судові справи і виголошувати промови з різного приводу. Така молитва – це розмова душі з Богом, саме в тому значенні, як це завжди розуміли духовні люди. «Молитва – це, насмілюся сказати, розмова з Богом», – писав Климент Олександрійський[1]. За словами св. Венедикта[2], молитись – це «мати справу з Богом». Для святої Терези Авільської[3], молитва розуму – це «дружнє спілкування або розмова один на один з тим Богом, Якого навчився любити». Для Дома Марміона[4] – «Розмова дитини Божої зі своїм Небесним Отцем, під дією Святого Духа».
Слова ж у розмові ризикують, поза тим, сприяти невизначеності, дозволяючи вірити, що молитва полягає головним чином у тому, щоб внутрішньо звертатися до Бога. Однак вона є життєвим актом, який охоплює нашу істоту в цілості.
Ось вираз, який – за умови, що в нього вкладається вся глибина змісту, – достатньо добре передає внутрішню діяльність людини, яка молиться: бути присутнім у Бозі. Дозвольте мені, щоб ви краще зрозуміли мою думку, пригадати одну подію, що залишила яскравий слід у моїй пам’яті. Якось я прийшов до вас у гості. Відкривши двері, ви сказали мені, що у вашої дочки Моніки, ймовірно, менінгіт, і провели мене до її напівзатемненої кімнати. Ваша дружина сиділа біля ліжечка, мовчазна, не зводячи очей з того бідного виснаженого личка; иноді вона лагідно поправляла пасмо волосся на голівці Моніки; коли дитина відкривала очі, вона відповідала їй усмішкою – це була така усмішка, якої не в змозі описати словами. Чи вона наводила порядок у кімнаті, чи нашвидкуруч їла щось у сусідній кімнаті, мати залишалась постійно присутньою біля своєї дочки. Жоден фібр її душі, жодна секунда її життя не могла бути не зверненою до Моніки. Так само є, чи принаймні повинно бути, і з умною молитвою. Глибинна орієнтація душі, спілкування без слів, не нехтуючи слово, що має, звісно, свою вартість, є все-таки чимось зовсім иншим: увагою, пильною присутністю в Бозі всієї істоти, тіла і душі, пробудженням усіх наших сил.
Та чи мушу я зараз перед вами захищати умну молитву? Я маю всі підстави вважати, що вона наперед “виграла процес», що ви не належите до тих, на жаль, численних християн, які відмовляються визнавати її необхідність. Не буду приховувати від вас, що почуваю себе не дуже добре, коли змушений шукати нові аргументи, аби запросити синів Божих прийти до свого Отця, відкритися Йому в довірі, жити в Його близькості, виявляти Йому любов і вдячність. Хіба не дивно, що потрібно наполягати, аби істоти, наділені розумом, спробували пізнати Того, хто є найцікавішим? Щоб істоти, створені для любові, любили Того, хто найбільше гідний любови? Щоб вільні створіння з більшою охотою встали на службу Господеві, аніж рабам? Щоб істоти, створені для повного блаженства, не втішалися дрібними задоволеннями?
[1] Климент Олександрійський (нар. 150 р. – пом. між 211 та 216 рр.) – християнський філософ; у своїй праці «Платон у світлі Святого Письма» представив християнську істину як вінець філософії
[2] Св. Венедикт з Нурсії (480-547) – один із засновників західного чернецтва (зв. «патріярх монахів Заходу»), покровитель Європи. Народився в італійській області Умбрія, після навчання в Римі (право та література) усамітнився в печері поблизу Суб’яччо, щоб жити там «під поглядом Божим». Близько 529 р. заснував монастир у Монте-Кассіно. Згодом збудував тут велике абатство, уклав для своїх братів-ченців короткий устав, базис якого становили молитва, праця, братерська любов, убогість, послух, гостинність: це й був початок ордену св. Венедикта (більшість монаших чинів Заходу використали устав св. Венедикта як основу для своїх внутрішніх правил)
[3] Св. Тереза Авільська, також Тереза Ісуса або Велика Тереза (1515-1582) – іспанська черниця-кармелітка, містик. Реформаторка чину кармелітів (разом зі св. Іваном Хреста), засновниця нового, суто споглядального (контемплятивного), типу кармелітського життя (т. зв. кармеліток босих); авторка кількох літературних творів із християнської містики («Книга життя» (автобіографія), «Дорога досконалости», «Внутрішній замок» та ин.) Канонізована 1622 р.
[4] Дом Марміон, Джозеф (1858-1923) – ірландський монах-бенедиктинець, довгорічний настоятель аббатства Маредсоуз (зв. «людина молитви»). Найважливіші твори: «Христос – життя душі», «Христос у Своїх таїнствах», «Христос – монаший ідеал»