Чи ви пригадуєте, що одного разу сказали мені про Філіпа?
«Цей хлопчина – дуже послужливий, завжди готовий піти за покупками для мене; проте часом він поспішає так, що вибігає раніше, аніж дізнається, що ж саме йому слід купити». Як же ви, його мати, схожі на нього, думав я, читаючи вашого останнього листа. Коли надходить час вашої щоденної молитви, ви без запізнень встаєте до неї, ви заглиблюєтеся в неї, як Філіп, ви думаєте про Бога, розмовляєте з Богом, намагаєтесь пробудити свою любов до Нього, – ще до того, як запитати в Нього, чого ж Він очікує від вас, чого сподівається. Втім, не маю наміру адресувати вам якісь «високі» роздуми про молитву, я хотів би дати вам пораду – скромну, проте важливу. Ніколи не починайте вашої молитви без того, щоб спочатку зупинитися, встановити в собі тишу, запитати Бога про те, що саме ви повинні робити протягом тієї чверті години, коли триватиме молитва.
Повернімося до вашого Філіпа. Цей послужливий хлопчина також і добре вихований. Я помітив, що перед кимось, кого називають «великим», він замовкає, припиняє базікати – навіть якщо в нього так би мовити «свербить язик». Чому ж тоді перед тією безконечно «більшою» особою, якою є Бог, ви не чините так само, як навчили свого сина? Чому не віддаєте Йому ініціятиву в розмові?
Зрозумійте мою пораду правильно: я не пропоную вам запитати в себе, що ви скажете Богові, а запитати Його, що ж Він має вам сказати, якої відповіді Він очікує від вас, яку настанову душі треба мати, щоби сподобатись Йому?
Я знаю, ви заперечите: «Не вважайте мене за велику містичку. Я ніколи не чула, щоб Бог говорив зі мною». Але ж щоб почути, потрібно спочатку навчитися слухати! «Все одно, хоч і траплялося, що я не говорила до Нього весь час, проте ніколи не чула Його голосу». Чи й справді ви впевнені в тому, що бажали Його почути, що були цілком уважні?
Поза тим я не обіцяю, що Його голос буде чутно. Ось як це може відбутись: апостол Павло, тремтячий і пригнічений, загублений серед великого міста, яким був Коринт, почув голос Христа, що втішав його з великою ніжністю: «Не бійся, але говори й не мовчи, бо з тобою ось Я» (Дії 18:9-10). Однак це не є «звичний» для Господа спосіб діяти, навіть якщо йдеться про апостола Павла.
Якщо ви візьмете собі за правило розпочинати молитву з уважної, «запитальної» тиші, ви дуже швидко відкриєте, в якому сенсі можна сказати, що Бог говорить з нами. Часом з цієї тиші, сама по собі, лагідно виникає думка, що має смак молитви, – прийміть її як слід, створіть їй сприятливий клімат, щоб вона дозріла.
Пригадайте собі чудовий вірш Поля Валері[1], яким цілком можна доповняти молитву:
- Мовчання – наш шанс
- у безмежній блакиті.
- Тиші-бо кожен атом у нас
- плодом колись може дозріти!
Наступного разу думки не з’являтимуться так спонтанно. Вам потрібно буде доповнити мовчання роздумами, відшукати те, що повинно стати вашою молитвою, аби відповісти на очікування Господа. Наприклад, духовним зором ви будете споглядати всю досконалість Бога, у присутності Якого стоїте і, можливо, тоді у вас виникне потреба віддати поклін чи скласти подяку, або ж прийняти смиренний стан духа. Або ж ви пригадаєте собі, що Дух Христа в глибині вашої душі кричить: «Авва, Отче!» (Рим. 8:15) – і ваша молитва буде поєднанням усієї вашої віри, всього вашого єства з любов’ю Сина до Свого Отця. Иншим разом якась подія – у родині чи у світі – постане перед вами, щоб надихнути вашу молитву і спонукати просити за тих, що потребують захисту, як Авраам у долині Мамре просив за міста, яким загрожував вогонь із неба (Бут. 18). Вам здається, можливо, що у всьому цьому Бог не бере жодної участи, що ви самі змушені шукати тему для вашої молитви. Правду кажучи, якщо ви не «вкинулись» у молитву неуважно, якщо смиренно попрохали Господа допомогти вам, – цілком можна сподіватись, що Він підтримав ваше внутрішнє зусилля до роздумів, навіть якщо ви не цілком усвідомлюєте це, і що Він приведе вас до розуміння Своїх думок і Своїх бажань. Передати иншому свої думки, свої бажання – це і є розмовляти з ним, хіба не так?
Тим не менше, залишайтесь завжди смиренною, не уподібнюйтесь до тих, хто наївно уявляє, що ідеї, які спадають їм на думку, – це, власне, і є ідеї Бога. З усього, що я вам тут написав, важливо збагнути, що перше слово нашої молитви – незалежно від того, чи ми є початківцями в молитві чи «людьми з досвідом» – повинно завжди бути словом юного Самуїла: «Говори, Господи, бо раб Твій слухає Тебе!» (1 Сам. 3:9).
Один з авторів XVII ст., о. Бургуен, пишучи на тему, на яку я щойно з вами розмовляв, подав, на підтвердження своєї тези, незаперечний аргумент: «Якщо природа дала нам два вуха і лише один язик, – то це для того, щоб показати, що ми мусимо, розмовляючи з людьми, удвічі більше слухати, ніж говорити. Тож хіба в розмові з Богом ми не повинні чинити так само!»
[1] Валері, Поль (1871-1945) – французький поет і письменник, автор широковідомих есе про мистецтво, музику і науку