Якби ми хотіли поглянути на небо з погляду часу, то нам здалося б, що вічність – це нічим не обмежені години, що спливають одна за одною… і так без кінця. І знову доходимо до меж нашої уяви із запитанням: Як це все збагнути? Як призупинити таке довге вічне життя?
Замислюючись над різними аспектами вічности, святий Августин, єпископ міста Гіппон (помер 28 серпня 430 р.), написав, що існують такі істоти, яких час ніколи не торкається і не може торкнутися. Вони позачасові. Таким є Бог. Святий єпископ говорить про вічність Бога, використовуючи латинське поняття aeternitas, яке можна передати словом вічність. Це вічність, яка, можна б сказати, наповнює все: вона завжди є теперішнім. Якби ми спробували собі це уявити, то одразу б застрягли, бо так як і ми, час – це лише творіння. Бог, Який не є творінням, також не обмежений часом, Він перебуває поза ним. Пояснюючи цю загадку людською мовою, святий Тома Аквінський писав:
Вічність – це одночасна цілісність, тоді як в часі існує «до» і «після». Тому, час і вічність не є одне і те ж. (Сума теології, І, X, 4, 3)
Для святого Томи цією вічністю є сам Бог. Цю таємницю підкреслює також Церква, кажучи, що Бог «перевищує світ і історію. […] У Ньому «нема ані зміни, ані тіні переміни»». Це не означає, що теперішнє стає хаосом, в якому одночасно виступають різні явища. Пригадується відома казка про смурфів, в якій вони легковажно розбили Матері Природі флакончик, і вмить порушився звичний порядок подій. Почав падати дощ, з’явилися бурі, прекрасні хмаринки, літо, зима… І зродився страшний хаос.
Вічність неба не подібна до цих казкових уявлень. Справжнє небо – це не хаос існування всього одночасно, а гармонія вічности, в якій ніщо не проминає, а час не відіграє ролі. Тут треба вийти поза рамки обмежень людського розуму. Однак іншої дороги немає. Якщо людина не докладе цих зусиль, їй залишається рівень казки і Тата Смурфа. А в таке небо неможливо повірити. І слушно, бо такого неба не існує. Натомість є вічне небо, створене як чудова і не приголомшлива гармонія, без сліду хаосу.
Звичайно, сучасна теоретична фізика чудово знає явище багатовимірности і навіть може описати сповільнення часу чи й брак його існування, але, незважаючи на це, наша уява надалі залишається оманливою. Не можна також вважати, що ця aeternitas, тобто вічність Бога, подібна до існування матерії, навіть у чорній дірі. Бог є Богом, а не світом, Він не є кимось чи чимось, що можна уявити чи описати математичними формулами.
Однак Бог сам захотів створити час і наповнити його Собою. Що більше, Він посилає в той час ангелів і навіть людину, створіння, яке не може уявити собі існування іншого, як тільки в трьох вимірах простору і часу. І цю людину Він кличе до вічности. Проте це вічність іншого характеру, вічність, до якої Бог запрошує тих, які пов’язані з часом, беручи в ньому свій початок. Це можна назвати латинським словом sempiternum, що передає слово вічність. Таємницю цього безсмертя чудово представив Адам Міцкевич в одній зі своїх епіграм під назвою «Жага безсмертя»:
Хочеш здобути безсмертя учинком відважним: Дурний ти! Хочеш чи не хочеш, будеш безсмертний.
Утім, з богословського погляду варто було б дещо поправити текст поета і написати вкінці радше: «ти є безсмертний». Безсмертя почалося водночас із появою людини, розвивається разом з її вірою і триває вже тепер, коли ми живемо, сповнюючи Божу волю. Так, вічність вже почалася.
Однак чи «віки віків» і вічність цілковито незалежні одне від одного? Позаяк ми є людьми, то ніколи не можемо подумати, що в способі нашого існування зрівняємося з Богом. Навіть у нашій вічності, коли Бог дозволить нам радіти Своєю присутністю без жодної завіси чи таємниці, то не буде та сама вічність. Незважаючи на це, приклади досвіду Божої присутности вказують на те, як сильно «віки віків» Бога можуть впливати на людину та її прив’язаність до часу. Святий Августин довго шукав розради, і лише тоді, коли знайшов Бога, звернувся до Нього в пролозі до своєї «Сповіді»:
Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі. (Сповідь, 1,1).
Молитовний досвід багатьох святих є прикладом того, яким чином час перестає грати будь-яку роль, коли Бог ще за життя дозволяє їм зануритися в надприродність неба. Якось один молодий чоловік сказав мені, що Бог під час молитви дозволяє йому пережити велике щастя, але тільки на дуже короткий час. Бо якби це тривало довше, то він не зніс би цього і помер би від щастя. Тож Бог відходить, зважаючи на те, що наше тіло надто слабке для сприйняття того, що є в небі, де дух має першість, а тілесність разом з її слабкістю вже не заважає.
Вплив «віків віків» Бога на вічність спасенних наближає нам таємниця Преображення Ісуса. На горі Тавор приховане божество Ісуса стало видимим. У цій славі з’явилися також два святі – Мойсей, законодавець Старого Заповіту, та Ілля, найбільший з пророків дохристиянської доби. На цю подію варто подивитися під кутом неба. Ці два святі з’явилися в тій самій славі, в якій апостоли побачили Ісуса. А згодом, коли хмара – знак присутности Отця – закрила усю подію, Мойсей та Ілля увійшли в цю хмару. Бог не охороняє заздрісно Свої «віки віків», хоч є незмірно вищий від створінь, Він впливає на них таємницею Свого бути. В небі відчуття часу втрачає значення, а життя з Богом перестає бути нудним обов’язком буття і нескінченною чергою безкінечних хвилин.
У вічності час не ставить на нас свою печать, бо вічність – це перебування з Богом.