Кожен з нас вийшов з Божої десниці і повернеться до Бога. Бог приймає нас у небі, у Своєму домі, який є також нашим домом, бо звідти усі ми вийшли. Утім, до неба не йдемо гуртом. Бог залишив нам, людям, дороговкази, які скеровують до неба, у вигляді Своїх заповідей. Іноді слово заповідь нами асоціюється із забороною, з наказом, що був даний зовнішньою силою, якимсь не надто приязним авторитетом. У грецькій мові, мові Нового Заповіту, слово заповідь (еntolе) має інший характер. Це батьківська рада, скерована до сина, це радше порада, ніж наказ. Якщо він прислухається до неї, то досягне поставленої мети.
Хто з людей такий досконалий, щоб з усіма ними впоратися? З часів первородного гріха ми страждаємо через схильність до зла. Це не оминає навіть наймолодших – дітей. Це не такий гріх, як усі інші, за якими стоїть особисте рішення і його наслідки. Первородний гріх – це радше укус злом, через яке ми кульгаємо і падаємо на дорозі до Бога, тобто до неба. Бог чинить нас Своїми синами, але не зцілює нас від цієї схильности до зла. Якщо це можна уявити собі в якомусь порівнянні, то Бог дає нам ласку, щоб ми – хоч і кульгаючи – мали силу йти далі. Це хороший вибір, бо схильність до зла і те, що Бог нам допомагає, дозволяє нам не забувати, завдяки чийому милосердю ми маємо духовну силу, що веде до добра і до неба.
Для кращих плодів цього милосердя Бог залишив нам Церкву, а в ній тайни, особливо святу тайну Хрещення як ворота будь-якої ласки, а також тайни Покаяння та Пресвятої Євхаристії. Вони повертають нас у стан освячувальної ласки, тобто в спільноту з Богом і святими. Ті люди, які, помираючи, були в стані такої ласки, входять до неба. Навіть для найбільших злочинців, якщо вони навернуться і попросять прощення, Бог не поскупиться місцем на небі, бо Він хоче, щоб усі Його діти жили з Ним у вічності.
Навіть якщо людина помирає, не маючи можливости причаститися, але отримає ласку відчути в серці жаль і каяття, тоді Бог може заповнити відсутність тайн Покаяння і Пресвятої Євхаристії, і також такій людині відкрити небо. Саме тому Церква не відмовляє в похороні навіть людям духовно байдужим, які закінчили життя самогубством. Ми не знаємо, що відбувалося в останні хвилини їхнього земного життя, з якою силою діяв Бог, рятуючи Свою дитину, ані того, як людина відповіла на заклик Бога.
Отож, у небі перебувають ті, які визнали свою гріховність і просили Бога про милосердя. Ми називаємо їх святими. Церква проголосила, що дехто з них точно є в небі, позаяк Бог підтвердив це чудами, здійсненими за їхнім заступництвом. Звичайно, Бог простив їм різні гріхи, невеличкі і надзвичайно важкі. Для неба величина прощених гріхів – це не надто істотна річ, бо кожен з гріхів вимагає прохання про Боже милосердя, адже перед Божою святістю не може стати ніщо, що є осквернене.
Тому окрім Бога в небі є також небесні духи, ангели і люди. Хоч, як писала свята Тереза від Дитятка Ісуса, Бог наповнює в небі все, однак Він не є сповненим заздрощів за Свою власну святість. Він охоче ділиться нею зі Своїми створіннями. Святий Іван Богослов навчає, що в небі є так багато святих, що їх неможливо перелічити (див. Об. 7). А між ними існує спільнота. Навіть колишні вороги в небі не пам’ятають того, що їх розділяло, а творять єдність. Тому можна собі уявити, що за одним столом святий первомученик Степан радіє товариству свого колишнього запеклого ворога і спільника його убивць – святого апостола Павла. Ото чудовий спосіб Божої «помсти»: обох Ісус вчинив святими! Тому небо – це не тільки споглядання Бога, це спільнота спасенних, які, якщо так можна сказати, творять найелітніший клуб, в якому ніхто не набридає іншим, без кінця розповідаючи про себе.
В небо ідуть грішні люди, яким Бог прощає гріхи.