Однією із провідних течій духовності в Східній богословській традиції є течія ізихазму. Саме слово ізихазм з грецької означає «тиша», «спокій», «мир». Головними характеристиками ізихазму є пошук єдності з Христом через практику Ісусової молитви (безперервного повторювання слів «Ісусе, Сину Божий, помилуй мене грішного») та досягнення стану духовного спокою і здатності контролювати пристрасті як тілесні, так і духовні[1].
Церква завжди надавала великого значення імені, яким було названо втіленого Сина Божого – «Ісус» (як ми уже бачили вище, слово «Ісус» означає «Бог спасає»). Сам Ісус запевняв учнів у силі імені свого:
- «А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у Ім’я Моє демонів будуть вигонити, говоритимуть мовами новими, братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють, не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих, і добре їм буде!» (Мк. 16:17-18).
- «Поправді, поправді кажу вам: Чого тільки попросите ви від Отця в Моє Ймення, Він дасть вам. Не просили ви досі нічого в Ім’я Моє. Просіть і отримаєте, щоб повна була ваша радість» (Ів. 16:23-24).
Святий апостол Павло також наголошує на важливості імені Ісуса в Посланні до Филип’ян: «Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних, і щоб кожен язик визнавав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!» (Фил. 2:9-11).
У короткій формулі Ісусової молитви ми сповідуємо та визнаємо дві важливі речі: першу, що Ісус є Сином Божим, та другу, що ми грішні та потребуємо помилування і спасіння. Базуючись на біблійній традиції пошанування святого імені Ісуса, ізихасти прагнули досягнути духовного спокою та миру, концентруючи свою увагу на особі Христа та на усіх «порухах» серця. Власне, серце в біблійній традиції є центром людини, звідки беруть початок думки, та місцем, де ми зберігаємо наші скарби: «Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!» (Мт. 6:21).
Важливо пам’ятати, що на відміну від деяких філософських течій (стоїків та епікурейців), котрі також намагалися досягнути миру та спокою, ізихасти вбачали мир та притишення пристрастей не як кінцевий результат, але як засіб для поєднання з Христом через процес обожествлення – стягування Божої благодаті та єднання з Богом.
У Божественній Святій Літургії людина зближається через святу Тайну Євхаристії з самим Богом. Кожна із частин Літургії – це динамічний літургічний рух, який по-своєму преображає майбутню обожествленну дійсність Царства Божого.
Святий апостол Петро у своєму другому Посланні говорить про можливість стати «учасниками Божої Істоти» (2Пет. 1:4). Людина, сотворена на образ і подобу Божу, перебуває в динамічних стосунках з Богом, то віддаляючись (через гріх), то наближаючись (через навернення та Божу ласку) до Бога. Із втіленням Сина Божого настав час спасенний, бо сам Бог зійшов, щоби повернути людині утрачені ласки. Святий Атаназій Великий у своєму трактаті Про Втілення Слова написав, що «Бог став людиною, щоби людина могла стати Богом»[2].
Богословське вчення святих отців про обожествления акцентує, що уже від самого початку уцерковлення людини через святу Тайну Хрещення починається процес відновлення упалої людської природи. Святий Климент Александрійський такими словами описує переміну людини через святе Хрещення: «Хрестившися, ми просвічуємося; просвітившися, ми стаємо синами; ставши синами, ми удосконалюємося; а вдосконалившись, ми стаємо безсмертними (неначе богами)»[3].
Беручи Ісусову молитву як спосіб поєднання з Богом, ізихасти створили цілу богословську традицію, в якій стан перебування в глибокому духовному спокої став фундаментальним для зустрічі та злуки з Богом. У такий спосіб, згідно зі святим Павлом, людина, яка досягла стану миру та почала жити святим життям, може сказати, що «живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2:20).
[1] Див.: Kallistos Ware, ed. The Philokalia. The Complete Text. – London: Faber and Faber, 1979.-p. 13-16.
[2] J. P. Migne, Patrologia Graeca, 25, 192 В. De incarnatione Verbi, 54.
[3] Christ the Educator, 1.6, quoted in Christensen 2007. – p. 25