Якщо молитва зводиться до поверхневої діяльности, не зачіпаючи нашого глибинного єства, – це становить, я переконаний, постійну небезпеку. Ти цілковито маєш рацію, якщо міркуєш таким чином.
Не буду заперечувати, що для когось молитва – це лише щось на зразок приємного муркотіння кота біля печі, а для иншого – потік слів, позбавлених змісту: це їх стосується вислів Христа: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне» (Мт. 7:21).
Справді, можна промовляти до Бога, не заглиблюючись у зміст слів; можна практикувати витончені медитації, переживати великі духовні емоції – і нічого понад це.
То яким є той внутрішній порив, який у молитві заторкує твоє глибинне єство, «викриває» тебе, охоплює твоє минуле і твоє майбутнє, щоб віддати їх Господеві, Який здатний привести в дію, «запустити» твоє життя? Порив цей є принесення себе в дар, жертвування себе. І справді, підносити молитву – це передусім жертвувати себе Богові.
Ти, можливо, скажеш: а чому не любити? Правду кажучи, любити і жертвувати себе – ці два поняття є нероздільні – жертва є в любові тим, чим є плід у дерева. Довга, терпляча, прихована праця дерева протягом безконечної зими готує соковитий плід, що його червневе сонце змушує дозрівати на гілці. Так само і з принесенням себе в жертву, цим плодом любови, терпляче опрацьованим під час численних молитов, який одного дня, сам по собі, у молитві підноситься до Божих рук, в очікуванні, що його приймуть.
Апостол Павло знайшов чудову за глибиною фразу, щоб запросити нас до цієї жертви. Я хотів би, щоб ти знав її напам’ять, щоб ти повторював повільно і надзвичайно уважно на початку молитви: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1). Чи існує краще визначення молитви?