Чи Бог дає Себе тобі в Ісусі? Чи твоя відповідь буде ствердною, тому що:
- тебе так виховали?
- це тебе заспокоює?
- це звільняє тебе від пошуку чогось іншого?
- це дає тобі змогу мріяти про кращий світ?
Насправді тут насамперед постає запитання факту: чи Ісус прагне стати присутнім у твоєму житті й віддати Себе тобі тому, що любить тебе, чи ні? Чи можеш бути впевненим у цьому? Чи можеш ствердити, що це не мрія, що ти не приймаєш своїх прагнень за реальність? Для цього ти маєш знаки, які Господь дає тобі, даючи Себе; знаки водночас внутрішні й зовнішні, які змінюються відповідно до людини, але які містять певні сталі елементи:
– досвід Ісуса як реальної Особи: існування Ісуса засвідчили практично усі історики; але сьогодні що більше ти зустрічаєш Ісуса в Євангелії, молитві, таїнствах і в Церкві, то більше Його Особа стає для тебе обґрунтованою; зовсім не через самонавіювання, а тому що знаки й події, через які ти переживаєш цю зустріч, самі собою вказують на обличчя автентичної Особи: обличчя Любови без решти, водночас сильний і смиренний спосіб говорити, любити тебе, жити і померти, який властивий тільки Йому, і який жодна людина не могла вигадати. Якби Ісус був тільки мрією, яку виплекали перші християни або чотири євангелисти, то наступні здогади так ні до чого б і не привели: чи Ісуса усі визнали моральним і релігійним генієм, чи диваком, який претендує бути Богом? Тиран, який вимагає залишити все, щоб наслідувати його, чи серце, сповнене милосердя і пошани до всіх, особливо малих?
– досвід нашого спасіння завдяки Ісусові: особи, які живуть мрією, які приймають свої прагнення за реальність, втрачають сенс дійсности; вони замикаються в собі й усе більше втрачають здатність повноцінно жити. Тому зустріч з Ісусом викликає цілковито протилежну дію: більш реалістичний погляд на життя, відкритість на інших, внутрішнє зцілення від образ і гріхів, вивільнення твоєї здібности любити, сила поступу й надії…
Ці два великі знаки присутности Ісуса як Сина Божого і Спасителя відкриються тобі безпосередньо, якщо ти християнин: якщо ти реалізуєш свою здатність зустріти Його, що є наслідком хрещення й віри. Якщо ти невіруючий, то через присутність християн і Церкву ти можеш мати доступ до цих знаків. Особливо коли йдеться про тих, які справді сприйняли Євангеліє серйозно, то хіба слова і життя послідовників Христа показують їхню нездорову залежність від вигадки й міфу, чи може багату на плоди любов до реальної Особи? Чи їхня віра робить їх замкнутішими, далекими від реальности, чи відкритішими й вільнішими, а ті, які досягли святости, здатні навіть на таку любов, яка перевершує звичайні людські можливості?
В інших випадках ці знаки набувають різних форм відповідно до людей, обставин і можливої ініціятиви Господа: наприклад, дивовижні зцілення, як особливі знаки присутности Спасителя; зустріч із живою християнською спільнотою, яка дає тобі змогу жити в Любові та приймати Любов, що постійно зростає і цілковито переповнює тебе; сила Господнього слова, яку ти отримуєш в якийсь момент, і яка дає зрозумілий і непередбачуваний сенс подіям твого життя; інтелектуальний пошук, який дає тобі можливість відкрити, наприклад, історичну цінність євангельського свідчення, або його неймовірну здатність дійти до людини в усіх її вимірах.
Отож, підстави для віри в християн можуть бути непохитні, але частіше вони їх переживають, аніж чітко висловлюють. Тому неправильно визначати віру як нераціональне вірування, мрію чи почуття, яке неможливо пояснити: християнин не повинен замикатися в недолугості, щоб зберегти віру; він не повинен вважати свій розум другорядним. І справді, у жоден період, від самих початків християнства, не бракувало людей, іноді геніяльних, які приходили до Христа через глибокі роздуми: від філософа II ст. Юстина до Авґустина (IV ст.), Томи Авкінського (XIII ст.), Паскаля (XVII ст.), Пастера (XIX ст.), Блонделя, Марітена й багатьох інших, які вийшли із середовища науки, мистецтва, літератури чи філософії. Щоправда, віра абсолютно перевищує розум, але тільки тоді, коли її надміру багато, а не коли бракує.