У кухні панувала гнітюча тиша, коли я увійшов. Щось загрозливе витало в повітрі. Мене зненацька знову охопив той страх, який уже кілька місяців поспіль давав про себе знати. Я добре знав, звідки він: стосунки між моїми батьками були вже не такими, як раніше. Попри свій десятилітній вік, я відчував це, навіть не знаючи всіх деталей. Мої батьки не посварилися, скільки можу пригадати, у моїй сім’ї ніколи не було суперечок, та й конфлікти не вирішувалися. Хоч свої почуття ніхто з нас не говорив, однак у родинному колі я завжди почувався добре. У нас були дуже гарні стосунки з братами.
Домашня атмосфера ніколи не була такою напруженою, як сьогодні. Ми всі збентежено крутилися в кухні, допоки тиша стала практично нестерпною. Відчувалося, що зараз має прозвучати щось важливе. Батько крутив у руках пачку цигарок, потім заховав її до кишені. Ми не могли зрозуміти, чому мати не розпочинала розмови, вона завжди робила це першою. Я любив вдивлятися в рідне батькове обличчя, від якого завжди віяло спокоєм. Однак сьогодні воно було напружене і видавалося мені зовсім чужим. Раптом батько промовисто поглянув на нас. Виглядало так, що він хоче продовжити ту розмову, яку вони з мамою розпочали ще перед нашим приходом на кухню: «Виселяйтеся негайно. У бабусі з дідусем біля Цюріхського озера є достатньо місця для вас трьох. Допомагатимете їм у садку. Я ж залишуся тут».
Нарешті це прозвучало! Я перелякався не на жарт, і мої страхи справдилися. То ми вже не справжня сім’я, як наші сусіди, яких покинув батько?
До розлучення, якого я очікував зі страхом, на щастя, так і не дійшло. Проте цей випадок кинув тінь на всі наступні роки нашого сімейного життя.
* *
«То ми вже не справжня сім’я?» – того дня це питання позбавило мене спокою. Що ж таке «справжня сім’я»? Гармонійна спільнота, в якій безтурботно зростають діти, а всі її члени живуть у радості й любові? Уже десятиліття я шукаю таку сім’ю. Не в підручниках, а в пережитій дійсності. До сьогодні я не знайшов її. Подібно, як конфлікт між моїми батьками вплинув на наше життя, так і кожна родина мусить пережити маленькі чи великі людські нещастя.
* *
Макс Гунцікер (1901-1976)[1] піднімає цю тему в трьох своїх картинах. Він також пережив темні часи, що нависли над його родиною. Сорок років тому, зустрічаючись з ним у його ательє, я запитав, чому в його картинах так часто зустрічається мотив «Дитина на плечі в батька». У відповідь Макс розповів мені важливу історію зі свого дитинства:
Батько майбутнього художника був власником молочно-сирної крамниці в Цюріху. Одного дня до їхнього міста завітав музичний колектив. Виконавці співали прямо в них під будинком. Маленький Макс, наймолодший із дванадцяти дітей, лежав з гарячкою в ліжку і не міг побачити цього рідкісного захопливого видовища. І тут трапилося щось зовсім неочікуване: до кімнати увійшов батько. Він дбайливо закутав сина в тепле покривало, взяв його на руки і вийшов на балкон. Так на сильних руках свого батька маленький Макс споглядав усю виставу. Настільки близько до свого мовчазного батька він ще ніколи не був.
Можливо, у своїх роботах Макс Гунцікер справді виражає глибоке прагнення «справжньої» сім’ї.
* *
Одна з картин цього художника зображає маля на колінах у матері. Воно в обіймах отримує задоволення своїх емоційних потреб, відчуваючи прийняття, захищеність та умиротворення. А жінка, піднявши свою дитину на руки, щедро всім цим її обдаровує. Прийняття матері – живильне джерело для маляти, з якого воно черпає довіру та внутрішні сили. У майбутньому воно передасть цю багату спадщину власним дітям та іншим близьким людям. Гунцікер також дає зрозуміти, що тут і жінка щось отримує. Довіра дитини відбивається на обличчі матері відблиском ніжного світла.
На іншій картині відомого художника зображено дівчинку на міцних плечах батька. Вона відчуває його прихильність, його силу та впевненість у цьому житті, його гордість через досягнуті впродовж років успіхи. Батько є для неї гідним прикладом до наслідування, він передає їй свою силу, з допомогою якої вона зможе успішно влаштувати своє життя як майбутня жінка, дружина, супутниця.
Ще одна картина цього художника зображає ще один аспект людського розвитку. Вона показує не те, що люди можуть здобути свою працею чи прийняти емоційно, а впевненість у тому, що хтось нас несе на руках і змінює.
На цих картинах присутній важливий елемент, якого людським оком не побачити: мати, яка з великою любов’ю притискає до грудей своє дитя, сильний батько, який тримає маля на своєму плечі, пережили певний досвід у стосунках із власними батьками. У ставленні до своїх дітей, у партнерській співпраці, у товариських стосунках, у щоденному перебуванні в спільноті вони зустрінуться лице в лице не тільки зі своїми сильними сторонами, але й із власними слабкостями. Завдання постійно навчатися стоїть не лише перед дітьми, але насамперед перед батьками. А над усім людським життям звучатиме дивна обітниця:
«Мене не питали при моєму народженні. Тих, хто мене народив, також не питали при їхньому народженні. Нікого не питали, окрім Одного, і Він відповів: Так»[2].
[1] Швейцарський художник, графік, художник по склі та ілюстратор, – прим. пер.
[2] Kurt Marti (нар. 1921 р.)