Книжка із заголовком «Без коренів немає крил»[1] вказує на те, що кожна дитина має право жити в надійній спільноті. На руках своєї матері, на міцному плечі свого батька, у дружніх стосунках із братами та сестрами дитина здатна пустити глибокі корені, які, своєю чергою, вивільняють внутрішні та зовнішні сили. Для дітей, які виростали поза власною родиною, цим «безпечним місцем» (термін травма-педагогіки) може стати прийомна сім’я або якась педагогічна інституція. У спільноті любови дитина має розвивати в собі міцні крила, щоб одного дня стати «окриленою» особою. Усі батьки хотіли б, щоб колись їхня дитина із почуттям вдячности озирнулася на прожиті роки і змогла піти далі своїм особливим шляхом.
Ознайомитися зі своїми коренями та порозумітися з ними найкраще з підліткового віку. Дистанція часу та простору не мала б стати на перешкоді. Китайське прислів’я навчає: «Ясно бачить той, хто дивиться здалека, а невиразно – той, хто бере участь».
* *
Я не можу пригадати хоча б однієї довгої та глибокої бесіди зі своїм мовчазним та сердечним батьком. Та, не зважаючи на це, між нами панували надійні довірливі відносини. На мене справило велике враження те, яким чином він по-новому розпочинав своє життя після згаданої сімейної кризи. Бувало, що я прокидався о п’ятій ранку і чув, як мій батько співає у ванній. Вставши з ліжка, я йшов на кухню і бачив поряд з посудом, приготованим до сніданку, відкриту Біблію. Раннім ранком він розпочинав свій день із Божого Слова. А потім він, водій трамваю, зачиняв за собою двері кабіни і там продовжував співати своїм сильним голосом. Ранкові пасажири, які зазвичай їхали цим трамваєм, уже знали, що їх везе водій Зіндель.
Смерть шістдесятилітнього батька всім нам видавалася передчасною. Вона була віддзеркаленням його життя. Попри немилосердний біль, останні тижні свого життя він прожив зі спокоєм та задоволенням. Він провів життя в мирі з Богом та ближніми. Він випромінював відчуття захищености, яке всіх нас тримало разом. Лише після смерти батька я по-справжньому усвідомив, що він для мене означав. Я дуже горджуся ним і до сьогодні за ним сумую.
* *
Моя мати була радше стриманою особою, проте мала задатки лідера. Вона, мабуть, часто відчувала потребу опертися на чоловіка, щиро поговорити з ним, вирішити разом якусь справу чи передати педагогічну функцію виховання обох синів у чоловічі руки. Проте цих двоє таких різних особистостей не допускали подібного розподілу ролей.
Тож моя мати часто мусила брати всю відповідальність на себе, а батько перебував, так би мовити, в її тіні. Вона завжди мене заохочувала та розвивала мою уяву щодо моїх шалених можливостей.
Вона завжди пильнувала, щоб ми з братом допомагали їй по дому. Для нашої хворобливої матері щомісячне прання в нашій старомодній пральні було справжнім випробуванням. Ми з братом дбали про те, щоб не згасав вогонь під казанком. А дрова ми заздалегідь збирали в лісі разом з батьком.
Бачу, немовби сьогодні, свою маму перед собою, як вона в густій парі витягає важкі валки з казанка, кидає мокру білизну на віялку, а тоді з нашою допомогою виносить кошики з білизною з підвалу на вулицю, щоб вона там висихала. Очікуючи наступного завдання від мами, ми сиділи біля умивальника і в’язали. Мати навчила нас цього давно. Кухонних ганчірок нам ніколи не бракувало.
За таке ретельне заохочення до праці я завжди буду вдячний своїй матері. Згодом я зауважив, що вона – свідомо чи ні – й надалі утримувала за собою лідерську позицію. Тому, ставши дорослим, я мусив відірватися від неї, хоча це було дуже боляче.
* *
Чому в моїй сім’ї стався такий однобокий розподіл ролей? Можливо, мати перейняла ініціятиву через те, що батько поводився більш стримано? Можливо, ще в юності молода самовпевнена активна панянка справила на нього таке сильне враження, бо йому було важко самому приймати рішення?
З іншого боку, слід відзначити небувалу відвагу мого батька в молодості, коли він перший у Граубюндені[2] купив мотоцикл із мотором, хоча тоді було заборонено їздити таким транспортом вулицями нашого кантону. Батько хотів провідати свою наречену, яка жила в низовинній місцевості. Оскільки мотоцикл можна було завести лише в сусідньому кантоні, він змушений був штовхати його з Маєнфельду понад кілометр до кордону, біля Рейнського моста.
Також пригадую, що рішення продати м’ясну крамничку та переїхати до Цюріха прийняв батько. Мати охоче б залишилася бізнес-леді. Очевидно, батько також заявляв про свої вимоги та бажання добитися успіхів у житті.
Проте здебільшого всі рішення приймала наша мати. Про одне з них вони розповідали як про важливу подію: коли мій батько Миколай та моя мати Марія познайомилися на масляничному карнавалі, обом стало зрозуміло, що вони незабаром одружаться. Вони були впевнені у взаємній любові, а свій вільний час проводили разом з найкращою подругою мами – це було своєрідне тріо. Свою весільну подорож, яка тривала два дні, вони провели на Боденському озері. А оскільки подруги були справді нерозлучними, то мама наполягла, щоб вони поїхали туди втрьох.
* *
Мої батьки були справді різними, і це впадало в око в нашому сімейному побуті. Проте вони ніколи не краялися сумнівами, а просто жили і все терпеливо переносили. Взагалі ми мало розмовляли. А щоб хтось висловився емоційно – такого собі й годі уявити. Тож наступні десятиліття свого життя я крок за кроком навчався цієї нової для мене якости.
Попри все я дуже добре почувався вдома. Пригадую затишні хвилини перебування на кухні, коли ми з братом мали помити посуд. Мати знала, як урізноманітнити це не дуже приємне заняття. Часто обов’язковим додатком до праці був наш сімейний хоровий концерт. З нашого кухонного вікна линули на вулицю прекрасні народні пісні. Ми, хлопці, наспівували мелодію, мати вступала неперевершеним альтом, а коли батько був вихідний, то долучався до нашого зведеного хору глибоким басом. Так у ритмічному темпі ми виконували свою працю, а мати мила кухонну плиту. Це стало постійний ритуалом, і молоко постійно збігало під маминими руками.
* *
Незважаючи на те, що мої батьки були зовсім різними, в їхньому житті існували цінності, які вони дружньо та непохитно плекали всім серцем. Подиву гідною була їхня підтримка всесвітньої молитовної місії попри обмежені матеріяльні можливості.
Моїм особливим спогадом назавжди залишиться те, як вони заступалися за переслідуваних євреїв у період, який належить до трагічної сторінки швейцарської історії часів Другої світової війни. Євреїв, які переїхали до Швейцарії, інтернували в спеціяльних таборах для втікачів. Так вони розлучали цілі родини. Лише два або три рази на рік втікачі мали нагоду кілька днів побути разом, якщо знаходили швейцарців, готових прихистити їх у себе на цей час.
Мої батьки були серед тих, хто зголошувався надати їм притулок. Отож, в останні роки війни багато єврейських подружніх пар мешкали в нас удома. Я і досі дивуюся, як ми всі поміщалися в нашій маленькій трикімнатній квартирі. Гості спали навіть у дитячій кімнаті, ми їли разом у вітальній, і очевидно насолоджувалися попри тісні відносини тим фактом, що не живемо в таборі і знаходимо час один для одного. Спальня наших батьків перетворювалася на загальну спальню. Ми вкладалися по четверо на подружньому ліжку. Для мене ця ситуація була веселою та обтяжливою водночас. Дуже добре пригадую собі, як наша мати гукнула нам слова підбадьорення перед першою ніччю в темряві. На ці слова я відповів, неохоче обертаючись в інший бік: «Не треба хвалити ніч перед світанком!».
Ці періоди приймання гостей були для нас, дітей, пов’язані з певними обмеженнями. Проте постава наших батьків, розмови з нашими гостями, співчутливий погляд на їхні стражденні долі справили на нас незабутнє враження.
* *
Мої батьки ніколи не вибирали собі якісь подружні чи родинні обов’язки. Також через розподіл ролей було вже неможливо змінити ситуацію. Коли я це усвідомив, мого батька уже не було серед живих. Не зважаючи на це, було ще «не запізно». Для мене вкрай важливим було перейняти досвід моєї родини та зрозуміти взаємозалежність цього досвіду і мого особистого життя.
Лише ставши чоловіком та батьком своїх дітей я вповні зрозумів тодішню ситуацію моїх батьків. Лише тоді зрозумів вислів свого друга Ганса Бюркі: «Сказати Так власній генеративності (власному буттю, – примітка автора) та власній генерації можливо практично лише тоді, коли скажеш Так своїм предкам, які тебе породили».
Така ось внутрішня полеміка привела до того, що з перспективи відстані і часу я зміг із вдячністю поглянути на життя з моїми батьками. Я навчився дивитися на певні речі в зовсім іншому світлі. А вже постфактум та в додаток до цього я розумію, чому певні речі та події були саме такими, а не інакшими.
[1] Bertold Ulsamer: Ohne Wurzeln keine Flügel. Goldmann: München 1999
[2] Один із кантонів Швейцарії, – прим. пер.