Для мене немає нічого прекраснішого, ніж споглядати із відстані дідуся на те, як розвиваються мої онуки. Я не несу відповідальности за них. Коли вони були дуже маленькими і простягали до мене свої ручки, я насолоджувався їхньою довірою. Коли вони пішли до школи, мене захоплювало їхнє бажання дізнатися щось нове. Вступивши в підлітковий вік, вони стали дуже замкнуті і я змушував себе не ображатися на них. Однак я був щасливий, коли, переживаючи роки юности, вони все частіше прагнули щирих розмов зі мною. Можливо, колись хтось із них згадає мої поради. У свій зоряний час!
Проте незабаром трапилося те, що й з рідними дітьми – вони віддалилися від мене. Мені залишалося плекати спорідненість на відстані та супроводжувати їх молитвою. Так мені вдалося сформулювати для наступних поколінь основоположне правило минулих років: «Розмовляй більше з Богом про своїх дітей, ніж зі своїми дітьми про Бога».
Ви запитаєте: «То що – ми більше нічого не можемо зробити для своїх дітей та внуків?»
Зовсім ні! Повсякчас даруйте їм відкриті вуха і не забувайте при кожній нагоді їх підбадьорювати.
Наші внуки повинні побачити в нас зрілих, примирених із життям людей, які відкриті на прохання молодого покоління. Нехай вони самі вирішують – прийняти чи відкинути наше ставлення до життя та наші релігійні переконання. Важливо, щоб вони відчували нашу прихильність, навіть якщо ми не у всьому погоджуємося з ними.
Лікар-терапевт Аґо Бюркі, яка працює з подружніми парами, одного разу підняла цю тему. Цитую з пам’яти: «У стосунках із внуками ми зустрічаємося з трьома реальними фактами. На одну третину ми все ж таки можемо їх зрозуміти, зрештою, ми також були дітьми, а потім зайнятими, спрацьованими батьками. На другу третину, ми хоча б частково можемо навчитися розуміти їхню поведінку та спосіб мислення в контексті постійно змінюваного суспільства. І на останню третину, нам не вдається повністю зрозуміти їх характерну особливість, їхнє мислення, почуття та стиль їхнього життя. Ми не в змозі цього змінити, можемо просто прийняти як факт. Так уникнемо прикростей для них і для себе, станемо надійними та гідними довіри. Звісно, іноді треба також і відмежуватися, бо просто не можемо бути завжди сучасними та ефектними. Все ж таки ми живемо в межах свого покоління».
Для багатьох дідусів та бабусь їхні взаємини з онуками – це задоволення насущних життєвих потреб. Вони повністю віддають себе. Однак з часом їхні сили слабнуть. Навіть коли ви вже не так часто зустрічаєтеся, зв’язок між вами не слабне, бо між вашими поколіннями виросло щось дуже вартісне.
Як це виглядає в реальному житті, я побачив на похороні свого старшого співпрацівника, який довгі роки працював господарем у нашому будиночку для гостей. Один з його внуків, незадовго до його смерти, написав йому до лікарні листа:
Любий дідусю!
Я, найстарший представник мого покоління, хочу з усього серця подякувати тобі за прекрасні, незамінні моменти перебування разом з тобою! Ковбаса з хлібом у бамбуковому лісі, поїздка на мотоциклі до озера, тесання камінців на верстаті, таємне розглядання твоєї рушниці, доїння корів, а насамперед завмирання мого серця кожного разу, коли ми з іншими дітьми випробовували власноруч змайстровані тобою візочки на колесах, вибираючись на гору, та спускаючись з неї. Керування трактором у тебе на колінах, ігри в дерев’яному будиночку в лісі, уявляючи диких свиней. Усі ці миті були пов’язані з тобою. Це вагома частина мого життя. Та частина, яка заохочує мене жити. Вона навчає мене. Частина, яку я не проміняв би ні на що на світі.
Я завжди рівнявся на тебе. Ти плекаєш великий скарб цього світу – мудрість і любов, які Бог подарував тобі разом з багатьма різними здібностями та талантами.
Любий дідусю, іноді так важко підібрати правильні слова, але я вірю, що Бог допоможе мені тими словами, що Він мені дав, передати тобі те, що лежить у мене на серці.
Любий дідусю, не знаю, може, це останні мої слова до тебе, і мені зараз дуже важко висловити те, що відчуваю. Ти можеш покинути нас, не попрощавшись. Тож ці мої слова для тебе, бо, скажу тобі, ніколи не знаєш, коли буде вже пізно. Любий дідусю, поважаю тебе, беру приклад з тебе. Мені буде дуже сумно, коли ти нас покинеш, але буду й радіти, що ти визволишся зі смертного тіла, щоб жити любов’ю в Небі і бути близько до Бога.
Вибач, мої слова звучать так, ніби ти вже помер, просто я хочу бути вільним і щиро сказати тобі про те, що справді лежить на серці. Хочу просто відпустити своє серце, не ховатися від страху, від гордости чи людських правил.
Дякую тобі – і думаю, що можу сказати тобі від імени всіх людей, які тебе знали – за те, який ти є!
З любов’ю, Тобіас Даніель
* *
Старість – це не завжди «дорогоцінна річ», навіть коли ми навчилися, «що означає починати». Ми мусимо піддатися обставинам, які фізично та духовно впливають на нас, і не знаємо, що нас чекає на старості літ. Нас не щадитиме біль від утрати однолітків друзів та рідних, з якими змушені попрощатися.
Розуміємо Терезу Авільську (1515-1582), яка просить Бога в останній період свого життя: «Боже, Ти знаєш, що я старію з кожним днем. Одного дня стану зовсім старою. Захисти мене від бажання висловлювати свою думку в кожній ситуації. Визволь мене від великого страждання – прагнути впорядковувати чужі справи.
Навчи мене бути розважливою та милосердною, а не панівною. Навчи прекрасної мудрости – що я можу помилятися. Вбережи мене достойною любови, як тільки можливо».