Оскільки велике непорозуміння щодо природи християнства призводить до того, що багато нашої молоді відкидає його або відсуває на периферію свого життя, то вироблення правильного розуміння, яке могло б міцно осісти в наших мізках, є нагальною потребою. Ми маємо засвідчити, що сутність християнства полягає не в його доктринах або богословських системах, якими б важливими вони не були. Насправді вона полягає в стосунках з Богом. Що це означає? Доктрини та системи цінні тоді, коли пояснюють Божу мету щодо нас, але вони легко можуть привернути нашу увагу й приховати від нас справжню мету Біблії. В цьому розділі ми хочемо піднятися над метушнею всіляких доктрин та догматів, накопичених навколо християнства, щоб надати вам чистий погляд на велику картину Божих намірів щодо спілкування від початку творіння.
У серцевині християнства лежить скоріше розповідь, аніж система. Відкиньте всі елементи, що змушують людей уявляти її собі системою – доктрини, богослов’я, закони та інші складності, що відвертають нас від головної звістки – і матимете незаперечну драму. В наші дні молодь сприймає розповіді набагато легше, ніж системи, тож драма стосунків Бога з людством повинна справити враження на їхні серця й розум. Розповідаючи цю історію, ми розкриємо центральну істину, що задасть тон усьому, про що ми будемо писати в цій книзі.
Історія творіння
Колоритний цикл віршів Джеймса Велдона Джонсона „Божі тромбони” починається словами: „Великими кроками йшов по всесвіту Бог. Він озирнувся навколо і сказав: Я такий самотній. Створю-но я світ”. Якщо залишити осторонь поетичні вільності, у цих перших рядках Джонсон зачіпає дуже важливу тему. Звичайно, Бог ніколи не був самотнім буквально. Адже сама суть Його єства – це тісний союз трьох Особистостей, об’єднаних любов’ю. Він довершений у Самому Собі та ніколи не мав у Своєму існуванні порожнечі, яку треба було чимось заповнити. Втім у Своїй безмежній здатності до любові Він побажав мати ще більше живих істот, яких міг би огорнути Своєю любов’ю.
Ми, люди, можемо зрозуміти це бажання, бо воно властиве й нам. Як і Бог, ми радіємо, коли навколо нас є інші живі істоти, на яких ми можемо рясним дощем пролити нашу прихильність. Якими б глибоко закоханими не були молодята, як безтямно вони б не занурювалися в світ одне одного, але майже всі хочуть мати дітей. Вони хочуть поширити свою любов на інших собі подібних, яких вони породжують „за образом своїм”.
Кожне подружжя знає, що народжувати дітей на світ – ризикований захід. За це треба платити велику ціну. Діти вимагають від вас самопожертви, трати сил, часу, грошей. Але ціна може виявитися ще більшою. Буває, що треба піклуватися про них під час їхньої важкої хвороби, зазнавати нестачі коштів, відчувати сердечний біль від раптового відчуження, і навіть непереборну трагедію втрати. Проте подружжя здебільшого прагне мати дітей. Чому? Тому що ми створені за образом Божим, і саме Його природа спонукає поширювати любов на інших.
Бог знає, що за любов треба платити велику ціну. Такою ціною може бути трагедія відчуження і навіть смерть. При всьому тому всемогутній самодостатній Бог побажав мати інших істот, яких би Він міг любити і які могли б відповісти Йому взаємною любов’ю.
Керований цим бажанням, Бог створив рід істот, що звуться людьми. Майбутні батьки готують дітям дитячу кімнату. Так само і Бог спочатку створив землю, де ці люди могли б жити. Ви, певно, бачили дитячі кімнати для новонароджених. Вони дбайливо забезпечені всім необхідним для щастя й комфорту малюка. Вони мають меблі, іграшки, малюнки, пелюшки й ковдри, все гарних кольорів та бездоганно чисті. Такою була нова земля – блискучий діамант неймовірної краси і незіпсутої досконалості. Природа була в досконалій рівновазі, лагідна і дружня. Тварини блукали в гармонійній ідилії. Клімат нагадував собою цілорічно ідеальну весну. Не було жодних стихійних лих, що нині наводять жах на весь світ. Не існувало смерті, болю, голоду, хвороб, ураганів, смерчів, повеней, посух, пустельної спеки та арктичних морозів.
Серед цього досконалого середовища Бог приготував чудовий сад у розкішному обрамленні річок, наповнив його буйною зеленню і всілякими плодовими деревами. А тоді Бог створив людей як вінець творіння – чоловіка й жінку, і помістив їх до цього ідеального середовища.
Адам, перший чоловік, був зразком чоловічого ідеалу – сильний, здоровий, шляхетний, богоподібний. Його розкішна дружина Єва була наймилішою істотою, що будь-коли ходила по землі. Вони були саме такими, якими мріє бути кожен з нас – гарними, сильними, здоровими і досконалими в усьому. Вони не знали болю, хвороб, скорбот, немочі, нещасних випадків і самої смерті. Чоловік і жінка були глибоко закохані одне в одного і перебували в досконалій гармонії. Адам і Єва, живучи в едемському раю, любили одне одного, піклувалися про землю і були безмежно щасливі. Якби ми побачили їх у раю, нам, певно, було б важко опиратися спокусі вклонитися їм та вшанувати їх як богів, бо вони досконало віддзеркалювали образ Самого Бога.
Уявіть собі день Адама і Єви. На світанку вони прокидаються, бадьорі та жваві, без жодних слідів ранкової дратівливості. Вони обіймають одне одного, цілуються та відправляються на роботу в сад. Хоч вони старанно виконують усі завдання, вони ніколи не стомлюються. Більше того, вони, здається, відчувають безмежну радість від піклування про доручене їм майно, від годування живих істот навколо них та догляду за ними. Коли вони відчувають, що зголодніли, вони роблять перерву та їдять плоди, що рясно ростуть навколо, і втамовують спрагу з кришталевих джерел. З наближенням вечора Адам і Єва припиняють роботу, занурюються у води чистого озера, плавають десь із півгодини, а тоді, щоб обсохнути, біжать прохолодними лісовими стежками без ризику напоротися на колючий терен чи отруйний плющ. Добігши до вкритої цвітом альтанки, що була їхнім домом, вони сідають випити свіжого соку зі шкарлупи кокосового горіха в очікуванні кульмінації дня.
„Він іде?” – питає Єва, вдивляючись у глибину лісової стежки.
„Я нічого не чую, – відповідає Адам. – Напевно, ще зарано”.
Вони роблять ще по ковтку і говорять про плани на завтра в невеличкому гаю біля східного водоспаду. Через кілька хвилин Єва знов дивиться на лісову стежку, і її очі починають блищати від приємного передчуття.
„Я все ще не бачу Його”, – сказала вона.
„Прислухайся, – відповів Адам. – Мені здається, я щось чую”.
Вони обоє завмерли та прислухались, і за мить можна було безпомилково почути знайомий тихий звук руху по траві.
„Ось Він іде!” – Єва не могла стримати захоплення. Вона радісно побігла стежкою, Адам не відставав від неї. Вони побігли назустріч Богові як діти до батька, що повертається додому після робочого дня. До самого заходу сонця щаслива пара прогулювалася стежками раю та балакала зі своїм Творцем, а їхні душі були сповнені неймовірної радості.
* *
Занадто фантастично, щоб бути реальністю? Анітрохи. Хоча деталі цієї сцени вигадані, але це правдива ілюстрація до того, як Адам і Єва відгукувалися на заклик Божий. Вони очікували Його присутності, як закохані в передбаченні зустрічі. Але найбільше вражає той факт, що й Бог знаходив відраду в спілкуванні з ними. Як матір тішить усмішка маляти, коли те дивиться в її обличчя, Бог тішився любов’ю людей, яких Він створив (Псалом 17:20). Він любив Адама і Єву з неймовірною пристрастю й отримував велике задоволення від їхнього спілкування з Ним (див. книгу Приповістей 11:20). Ці близькі радісні стосунки між Богом і людством були взаємною любов’ю. Бог визначив їх не тільки для першого подружжя, але для всього людства на всі часи.
Близькість з Богом була не тільки джерелом усілякої радості та гармонії для Адама і Єви. Вона була також джерелом сенсу їхнього життя. Бог надав їм великий привілей носити в собі Його власне життя. Він вдихнув у людину Свій Дух (Буття 2:7), надаючи людству тісний зв’язок із Ним, якого не було в жодного іншого створіння. Чоловік і жінка були представниками Бога над усім творінням. Вони мали в собі Дух Самого Бога і демонстрували Його характер в усьому, що робили. Головна мета їхнього життя полягала в тому, щоб бути богоносцями, тобто повсякчасно мати в собі найбільшу любов свого життя. Цей близький зв’язок з Богом був джерелом сенсу їхнього життя, а також джерелом їхньої радості.
Вище ми зазначили, що, коли Бог створив людей, яких міг би любити, Він пішов на ризик. Ризик полягав у тому, що вони могли добровільно відкинути Його. Щоб бути справжньою, любов повинна бути вільною й невимушеною. До неї не можна примушувати. Бог любив Адама і Єву і хотів, щоб у відповідь вони добровільно любили Його. Отже, Він не заклав у них механізм автоматичного, непереборного відгуку, що примушував би їх любити Його так, як інстинкт диктує поведінку тваринам. Замість цього Він вабив їх до Своєї любові тим, що надав їм невід’ємного прагнення до спілкування, яке міг задовольнити тільки Він. Приваблені Богом, вони могли залишатися в стосунках з Ним на підставі свого вільного вибору та любити Його добровільно. Тільки така свобода могла зробити обмін взаємною любов’ю між Богом і людством справжнім.
Цей взаємообмін любов’ю був кінцевим наміром Бога для всього людства від часу створення світу й назавжди. Він створив Адама, Єву й усіх їхніх нащадків такими, що можуть мати вічне безмежне щастя від спілкування з Ним у любові. У раю все це працювало бездоганно.