Падіння не просто відокремило людей від Бога, воно зробило їх Його ворогами (до Римлян 5:10). Ви, певно, почувши таке, подумаєте, що це трохи занадто? Ми можемо зрозуміти, чому Бог засмутився і був розчарований нашим вибором, але чому раптом Він став вважати нас ворогами?
Перш за все, пригадайте, що сатана – затятий ворог Бога. Тож коли ми згрішили, ми неминуче приєдналися до його повстання і стали зрадниками, бо стали на бік ворога Бога. Це теж зробило нас ворогами. Але є й більш істотна причина, яку ми знаходимо в понятті Божої святості.
У наші дні мало хто звертає увагу на святість. Ми схильні цікавитися більше Божою любов’ю і благодаттю, бо маємо з того зиск. Але святість є важливим аспектом Його характеру і ключем до розуміння Його ставлення до людства після падіння. Божа святість означає, що Він абсолютний у Своїй чистоті, досконалості й доброті. В Ньому нема жодної вади або натяку на зло. Така досконала чистота є природним ворогом своїх протилежностей: зла і гріха (до Римлян 5:9-10).
Поняття святості здається нам надто вимогливим, бо ми мало усвідомлюємо, що таке абсолютна досконалість. У цьому грішному світі нема нічого досконалого, тож ми сприймаємо гріх і недосконалість як щось неминуче і мало про це розмірковуємо. Більшість гріхів менших за вбивство нам здаються не такими вже й страшними „допоки нікого не зачіпають”. Але Бог ставиться до гріха суворіше. Якби ми побачили світ до падіння, ми б зрозуміли, що будь-який гріх – навіть невинна брехня – є повстанням проти досконалого світового порядку. Бог абсолютно досконалий, і все творіння повинно відображати Його природу. Він не може дозволити гріху існувати в Його всесвіті так само, як ви не стали б терпіти у своєму домі щурів, що розносять заразу. Інакше гріх, подібно до бактеріальної інфекції, поширювався б світом, аж доки все творіння було б зруйновано цією хворобою. Щоб залишатися вірним Своїй природі, Бог мусить вичистити землю та викоренити з неї гріх. Люди, заражені гріхом, стали чиряками на тілі Його досконалого творіння і через те Його ворогами. Вони були приречені на знищення.
Бог не бажав нас утратити
Але на шляху до виконання цього рішення була одна перешкода. Хоча прабатьківський гріх зробив усе людство природними ворогами Бога, Він усе ще любив нас. Яким би неймовірним нам це не здавалось, але Йому було тяжко навіть подумати про те, що Він може втратити нас назавжди (від Івана 3:16). Думка про те, що ми не зможемо провести вічність у Його присутності, краяла Його серце. Отже, Він відмовився сприймати зречення Адама і Єви як їхнє останнє слово. Він хотів нас повернути, тож Сам прийшов за нами.
Та на Його шляху стояла жахлива перешкода – наш гріх. Його серце боліло від бажання нас повернути, та Він не міг нас прийняти, не поступившись Своєю святістю, Своєю природженою досконалою натурою, і найбільшою проблемою було те, що гріх став частиною нашої природженої натури. Його не можна було вирвати як хворий зуб. Зараза гріха, що передалася нам від Адама і Єви, просякнула все наше буття так, як метастази невиліковного раку поширюються по всьому тілу. Від цього не врятує жодна операція. Грішні люди не могли виправитися і чинити добро, бо їхня грішна поведінка походила з їхньої природженої натури, що була невідворотно зіпсована гріхом. Чоловіки і жінки після Адама не могли поводитися досконало, подібно як не може текти питна вода з нечистотної каналізації. Джерело було заражено. Тільки смерть кожної зараженої людської істоти могла позбавити Божий світ від гріха. Ось чому Павло пише нам, що „плата за гріх – смерть” (до Римлян 6:23, Дерк.).
Біблія розкриває нам проблему нашого гріха також в інших образах. Гріх поставив нас під засудження з юридичної точки зору. Відвернувшись від Бога, ми порушили Його закон, що надавав сенс і мету нашому життю, тож Бог у Своїй досконалій справедливості виніс нам смертний вирок. Апостол Павло підтверджує неминучість Божого суду. „Бо всі ми маємо постати перед престолом Христовим перед Його судом. І тоді кожен отримає, що заслуговує, відповідно до того, що він робив, перебуваючи у своєму тілі – добро чи зло” (2-е до Коринтян 5:10, НЗСМ). Єдиний спосіб уникнути смерті полягав у тому, щоб знайти досконалу людину, яка принесла б себе в жертву за решту людського роду. Отже, Богові була конче потрібна людина, позбавлена грішної природи, яка б погодилася пожертвувати собою.
Але була проблема. Людство не могло породити досконалу людину природним шляхом так само, як тигр не може породити травоїдне козеня. Кожна людина, народжена після Адама, автоматично успадковувала його грішну природу. Але щоб нам спастися, потрібна була досконала, безгрішна людина.