Завиваючи сиреною, карета швидкої допомоги виїхала з-за рогу і швидко підкотила до лікарні. Лікарі та медсестри розступалися, поки чергова бригада везла поранену дівчину через коридор до кімнати невідкладної допомоги, де і зупинилася серед блимаючих моніторів, трубок та крапельниць. Молода жінка на ліжку стогнала від болю через поранення, кров проступала крізь пов’язки на її голові, зламаних ребрах та руці. В той час, коли медичні працівники поспішали перев’язати її рани і підключити її до моніторів, у кімнату неспішно зайшов лікар, дивлячись у папери, які тримав у своїй руці.
„Будь ласка, допоможіть мені!” – простогнала поранена дівчина.
„Тихше! – гаркнув лікар. – Хіба ви не бачите, що я читаю звіт про вашу аварію”. Пройшло багато часу, перш ніж він підняв голову і підійшов до ліжка, але його погляд упав на плями крові на підлозі. „Погляньте лишень, що за бруд ви тут розвели. І наші чисті простирадла теж зіпсували!”
„Мені дуже шкода, – промовила поранена. – Але прошу вас, допоможіть мені. Я так страждаю!”
„Вам слід було б подумати про це, перш ніж влаштовувати аварію, – відказав лікар, все ще стоячи на відстані від ліжка. – Згідно з цим звітом, все сталося цілком з вашої вини. Ви проїхали на знак „стоп” і наштовхнулися на іншу машину. Вам слід було б подумати про ті поранення, яких ви завдали людям, які сиділи в іншій машині. Але ж ні, ви ні про що не думали, чи не так? Ви просто їхали як хотіли, а тепер ви потрапили сюди, забруднили тут усе і просите, щоб я зробив усе, як було. Це все сучасна молодь. Ви зневажаєте правила, а коли приходить біда, ви біжите до нас, щоб ми все виправили. Так, молода леді, я провчу вас. Я залишу вас страждати, спливаючи кров’ю на якийсь час, і можливо, наступного разу ви двічі подумаєте, перш ніж діяти так бездумно”. Сказавши це, лікар відвернувся від неї і вийшов з кімнати.
Звичайно, жоден лікар ніколи не вчинить так з пацієнтом, який потребує невідкладної допомоги, як зробив цей лікар з пораненою. Хороший лікар зробить усе можливе, щоб покращити стан та надати необхідне лікування, незалежно від того, що спричинило поранення чи хворобу потерпілого. Будь-який лікар прийме пацієнта на місці і зробить усе для того, щоб покращити його здоров’я. Багато релігійних людей поводилися (і продовжують поводитися) зі страждаючими людьми, які самі накликали на себе ці страждання, з подібною зневагою. Коли фарисеї за часів Ісуса критикували Його за спілкування зі зневаженими грішниками, Він відповів: „Не здоровим потрібен лікар, а хворим!” І щоб переконатися в тому, що вони зрозуміли Його, Він додав: „Не праведних Я прийшов кликати, а грішників” (від Матвія 9:12-13, НЗСМ).
Ісус не приймав людей, дивлячись на їхні добрі справи, Він приймав їх незалежно від цього. Він приймав людей, бо Він любив їх як особистостей, навіть якщо їхня поведінка була жахливою, як ми показали це у випадках із Закхеєм та з жінкою біля колодязя. Наша перевага як християн полягає в тому, щоб показати таке беззастережне сприйняття до тих, хто оточує нас у нашому житті. Як виглядає таке беззастережне прийняття сьогодні? Наступна історія дасть нам ключ до цього.
Пролунав сигнал на обід, і скрип стільців, шурхіт книг та шепіт наповнив аудиторію, де займалися студенти другого курсу під керівництвом пані Кейлер. „І ще одне, поки ви не пішли, – гукнула вона, намагаючись перекричати шум. – Я хотіла б знати, скільки осіб з вас візьме участь у дискусійній команді в понеділок”. П’ятеро найкращих студентів підняло руки. Пані Кейлер помітила, як Ліза, що тихо сиділа в останньому ряду, поглянула на неї, її очі заблищали, але потім вона знітилася і руки не підняла.
Після того, як молоді люди вибігли за двері і поспішили до їдальні, Ліза, як завжди, залишилася позаду. Дівчина завжди чекала, поки інші не посідають разом зі своїми друзями. Вона збирала свої речі. У неї не було друзів – у всякому разі, більше не було. Інші дівчата тепер не часто розмовляли з нею, навіть колишні подруги по церковній молодіжній групі. І пані Кейлер знала чому. Всього три тижні тому Ліза повернулась з тривалої поїздки до тітки в Новій Англії, де перебувала „через негаразди зі здоров’ям”, як пояснили її батьки. Але всі знали справжню причину. Ліза була вагітна і від’їздила, щоб народити дитину.
Після того, як пані Кейлер поклала обід на тацю, вона оглянула їдальню й побачила Лізу, що самотньо сиділа за столиком у кутку. Замість того, щоб піти з обідом до вчительського залу, як це пані Кейлер зазвичай робила, вона попрямувала до столика Лізи.
„Лізо, можна сісти біля тебе?” – спитала вона.
„Авжеж, можна”, – відповіла дівчина, не підводячи очей.
Після кількох спроб поговорити про моду, кіно й музику пані Кейлер сказала: „Лізо, мені б дуже хотілося, щоб ти спробувала себе в дискусійній команді”.
Ліза підвела погляд, її очі заблищали, але блиск швидко згас. „Я… Я не можу. Інші студенти, можливо, могли б”.
„Лізо, ти прекрасно вмієш думати, – перебила її місіс Кейлер. – Твої письмові роботи свідчать про те, що ти зразу бачиш суть предмета та вмієш логічно побудувати свою думку. Ти будеш цінним надбанням для команди. Чи не хочеш спробувати?”
„Але ви знаєте, що я зробила, – відказала Ліза, і її голос тремтів. – Однокурсникам не сподобається те, що така, як я, представлятиме їх на диспуті”.
„Звичайно, вони хочуть, щоб ти взяла участь!” – сказала пані Кейлер.
„Але інші члени команди…”
„Лізо, дай-но я тобі дещо розповім про себе, чого ти не знаєш. Коли я була десь твого віку, я теж завагітніла. Але я зробила дещо гірше. Я таємно зробила аборт. Коли про це дізналася моя мати, то сказала мені, що я не тільки блудниця, але й убивця. Хоч я продовжувала жити в її домі, вона стала дуже прохолодно до мене ставитися. Відтоді вона більше жодного разу не обняла мене, не сказала жодного доброго слова. Те, що вона відкинула мене, переконувало мене в тому, що Бог теж більше мене не прийме. Протягом багатьох років я відчувала тягар великої провини. А коли я вчилась у коледжі, я зустріла Берта, студента-семінариста, який став показувати мені, як Христос приймав людей, незважаючи на їхні вчинки. Він переконав мене в тому, що Христос також прийняв мене і любить мене. Я вже так давно не вірила, що це може бути правдою”.
„І коли ж змінилася ваша думка?” – запитала Ліза, слухаючи тепер з живим інтересом.
„Коли Берт Кейлер освідчився мені, – відповіла пані Кейлер, усміхаючись, і в її щасливих очах блиснули сльози. – Це мене тоді вразило. Берт прийняв мене, на противагу моєму попередньому досвіду з власного дому, і це переконало мене в тому, що Бог може зробити так само. Берт був живою ілюстрацією того, що Бог приймає мене беззастережно”.
Раптом Ліза усміхнулася такою осяйною усмішкою, якої викладач ще ніколи не бачила на її обличчі. „Ви так само стали для мене живою ілюстрацією того, що Він приймає мене беззастережно, – сказала вона. – Так, пані Кейлер, думаю, я спробую взяти участь у дискусійній команді”.