Мешканців Андалусії вважають лінюхами. Я не знаю, як і звідки виникло таке переконання, що кожен або майже кожен, хто звідти походить, народився вже втомленим. Однак не варто особливо довіряти цьому стереотипові, оскільки насправді лінюхи є всюди.
Однак перейдімо до справи, яка стосується безпосередньо нас. Отож, був собі один лінивий хлопець, який походив зі Севільї. Він був дуже сердечний, симпатичний, його знали всі в околиці. Однак він вирізнявся тим, що страшенно не любив працювати. Хлопцеві довелося докласти немалих зусиль, щоб скласти іспити на атестат зрілости. Завершивши навчання, він перебував удома. Брати й сестри поволі укладали своє життя, а він віддано перебував у батьківському домі. Коли виходила заміж його наймолодша сестра, остання, яка з ним залишилася вдома виникло питання: що ж далі буде з нашим героєм? Отож, наймолодша сестра виходила заміж за інженера з Більбао, який погодився допомогти у вирішенні цієї проблеми.
Разом постановили, що пошукають для хлопця якусь роботу, яка буде йому до душі. Оскільки наш герой не був призвичаєний прикладати особливих зусиль, то йому запропонували роботу з американцями на повітряній базі, розташованій в околиці їхнього рідного міста. Хлопцеві пояснили, що немає жодних підстав боятися, оскільки місце модернізоване і майже всі завдання треба виконувати з допомогою автоматизованих приладів: натискати на одну кнопку – і машина виконує одне завдання, на іншу – виконує інше завдання. Оскільки аргументація була переконливою, то наш герой був змушений піти на роботу, щоб нарешті стати кимось.
Йому купили квиток, посадили в поїзд й пояснили, якого майстра має шукати на місці, адже той уже чекав на нього. Коли хлопець прибув до місця призначення, то знайшов керівника робіт, який вручив йому лопату. Наш приятель обдивився її згори й донизу і, ствердивши, що не бачить тут жодного механізму, запитав робітника, що стояв найближче: «Покажи мені, як це вмикається!»
Є люди, які думають, що для того, аби увійти в присутність Бога, достатньо натиснути якусь кнопку. Це так, ніби достатньо зрозуміти тільки деякі справи, а все інше реалізується само собою. Однак дійсність зовсім інша: потрібна співпраця з Божою благодаттю, яка проявляється в особистих зусиллях, що мають на меті створити цю співпрацю.
І справді, Божа благодать може вчинити все, але правда й те, що християнин зобов’язаний відповідати на неї через особисту боротьбу. Ми маємо робити все, що тільки в наших силах, аби дати очікувану відповідь. Восьмигодинний робочий день нікому не видається перебільшенням, багато хто змушений працювати навіть по десять, дванадцять або й більше годин на добу і все одно не вважає себе героєм: мусить працювати визначену кількість годин, щоб заробити на прожиття. Мати, яка весь день дбає про родину, теж не вважає себе героїнею. Однак нам видається дуже складно досягти й безперервно переживати присутність Бога впродовж одного дня, а потрібні зусилля, як видається, перевищують наші можливості.
Але так само як у щоденній праці немає героїзму, його немає в турботі про сприйняття Божої присутности, яка має наповнювати наші серця, вливаючи до них радість із життя на землі. Адже це життя є заповіддю участи в небесній радості.
Реакція наглядача
Наша розповідь про мешканця Андалузії закінчується там, де ми зупинилися. Можна припустити, що працівник, чоловік працьовитий, всунув хлопцеві лопату в руки, кажучи: «Якщо хочеш щось заробити, то візьмися за роботу!»
Тепер наша черга працювати і втілювати в життя слова, які пролунали раніше. Адже утримати Божу присутність упродовж дня не так уже й складно. Однак багато хто може сказати: «Кажуть, що це так просто, а пізніше виявляється, що не особливо. Якби ви знали, скільки в мене обов’язків, то думаю, що у вас не вистачило би відваги, щоб змушувати мене ще й думати про Бога. У мене і так досить проблем, щоб ще більше ускладнювати собі життя». Ті, хто так говорить, не усвідомлюють собі безпідставности такої аргументації.
Відома історія про одного директора великої фірми, який хотів, щоб йому пригадали про якусь справу і тому він ішов до особи, відповідальної за кадри, й просив показати найбільш зайнятого працівника. Коли йому представляли таку особу, то саме їй директор доручав завдання пригадати собі про цю важливу справу. По суті, така поведінка продиктована одним дуже сильним аргументом. Отож, особи, які дбають про те, щоб солідно виконувати свою роботу та зайняті численними обов’язками, спроможні пам’ятати також про додаткові справи, бо перебувають у тонусі, необхідному для почуття відповідальности за виконання довірених завдань.
Подібний досвід переживають чимало душ, які мають звичку здійснювати вчинки милосердя впродовж дня. Найскладніше реалізувати заплановані справи в неділю, тобто тоді, коли ми маємо найбільше вільного часу. Причина дуже проста: звільнившись від щоденного напруження, ми забуваємо про різні справи. Всупереч ілюзіям, саме зайнятій особі найліпше довіряти турботу про ближніх; зате лінивих людей, які нічого не роблять, не варто ні про що просити. Оскільки вони мають багато часу, то найчастіше думають так: «Я зроблю це пізніше», а закінчується тим, що вони цього взагалі не роблять. Потім настає ніч, а вночі, як відомо, «треба відпочити», тож, вони лягають із думкою: «Я зроблю це завтра». А завтра все повторюється. Життя таких людей перетворюється в одне суцільне «завтра», яке ніколи не настає.
Якщо вважати, що пам’ять про присутність Бога впродовж дня є чимось важким до осягнення, то це означає, що нам не вистачає якоїсь ідеї, потрібної для того, щоб зрозуміти, що духовне життя, попри назву, стосується не лише духа, а й пов’язане з нашою екзистенцією. Господь Бог створив нас такими, якими ми є: з душею та тілом. Тому ми повинні пам’ятати, що значення для нашого життя мають не лише духовні обставини, а й тілесні – як щось, чого прагне Господь Бог. Якби Господь захотів, щоб ми були чистими духами, то такими нас і створив би; вже сама думка, зроджена Його волею, відразу б сповнилася. Ні, поза сумнівами, Господь хотів нас такими, якими ми є, і саме в оточенні матеріяльних справ ми повинні нав’язувати постійний діялог із Господом.
Дії, не згідні з таким твердженням, свідчать про незнання Божого задуму щодо кожного з нас та ініціюють коротший або довший процес, який призводить до трагедії. Бо якщо ми не шукаємо Бога в щоденному досвіді, то залишаємо цей досвід поза прагненням святости, яке має керувати життям кожного християнина. Такий досвід мають ті, хто не до кінця розуміє, що, за словами св. Терези, «Господа Бога можна зустріти між каструлями».
І так їхнє життя минає: вони – ніби тепличні квіти, яким не вистачає любови того, хто зустрічає Господа Бога на роботі, у родинному житті, на дозвіллі та в стосунках із колегами по роботі. Одно слово, такі люди мають охололе серце, бо не є в глибокому зв’язку з Богом, який огріває наше життя.