Ми звикли оцінювати дійсність довкола нас за допомогою відчуттів. А тому, коли бачимо дим, то автоматично думаємо про вогонь, який є його причиною. Однак якщо такий спосіб мислення застосувати до справ, пов’язаних із духовним життям, то це не завжди буде корисно. Перейдімо до конкретної події.
Кожен із нас помітив, що існують особи без музичного слуху. Про них часом кажуть, що їм слон на вухо наступив. Цілком можливо, що навіть серед нас знайдеться хтось, кого родина або друзі просили перестати співати. Звісно, не мати музичних здібностей – це ще не сором, адже ніхто з нас до народження не мав можливости вибирати між добрим і поганим слухом. Ми або маємо цю рису, або ж позбавлені її від першого моменту життя.
Існує достатньо багато осіб, які переконані в тому, що з Божою присутністю справа майже така сама, як із музикою: тобто так само, як ми маємо або ж не маємо музичних здібностей, можна мати чи не мати умови, які дозволяють нам упродовж дня пам’ятати про Бога. Однак таке мислення помилкове. Відчуття присутности Бога не є вродженим. Щоб це осягнути, треба крок за кроком вправлятися в цій практиці, поки не почнемо пам’ятати про Бога в кожну мить свого життя.
З присутністю Бога справа виглядає так, як із опануванням вміння розмовляти: перші звуки, які ми видавали, були незрозумілі й хаотичні. Коли дитина починає орієнтуватися, що її «га-га» спричиняє посмішку на обличчях рідних, то повторює це, викликаючи дискусії між рідними. Мама була впевнена: він сказав «мама». А тато наполягав: ні-ні, він сказав «тато». Насправді дитина пробелькотіла лише «га-га», а мама з татом інтерпретували це на свій розсуд, вважаючи, що дитина «говорить» саме про них.
Із цього початкового етапу до моменту, коли ми по-справжньому почали розмовляти, читати й писати, минуло чимало часу. Бо всього або майже всього треба навчитися. Подібне відбувається і з присутністю Бога, до якої ми доходимо через практику та співпрацю з благодаттю…
«Спочатку треба докладати зусиль, щоб звертатися до Господа, щоб дякувати Йому за вітцівську конкретну любов до нас. Поступово любов до Бога стає відчутною – хоча це не справа почуттів – так, ніби вона заволодіває душею. Це Христос, Який із любов’ю шукає нас: “Ось Я стою під дверима та стукаю” (Об. 3:20). Яким є ваше молитовне життя? Чи упродовж дня ви, бува, не відчуваєте прагнення порозмовляти з Богом у тиші? Чи не кажете Йому: “Пізніше розповім Тобі про це, пізніше порозмовляю про це з Тобою”? У моменти, спеціяльно призначені для розмови з Богом, серце відкривається в довірливій розмові, воля зміцнюється, розум, за підтримки благодати, проникає в людську дійсність дійсністю надприродною. А потім з’являється плід – ваша практична постанова поводитися по-іншому, з любов’ю ставитися до інших, бути делікатним та брати участь у християнській боротьбі за любов та мир.
Молитва стає неустанною, ніби биття серця, ніби пульс. Без цієї присутности Бога немає споглядального життя, а праця для Христа небагато вартує, бо намарне трудяться будівничі, якщо Господь не підтримує дім (див. Пс. 127:1)» (св. Хосемарія Ескріва, Господь проходить поряд).
Присутність Бога повинна бути ніби таємнича мелодія, яка звучить у наших головах і раптом, у найменш очікуваний момент, ми розуміємо, що наспівуємо її, самі не знаючи, чому й навіщо. Ця музика настільки глибоко запала нам у душу, що ми не можемо її забути й пам’ятаємо про неї вдень і вночі.
Якщо Господь Бог сказав, що прагне, щоб ми любили Його усім серцем (див. Мт. 23:37), то Він не буде задоволений, якщо ми присвятимо лише кілька хвилин якійсь побожній практиці, а потім забудемо про Нього й знову поринемо в роботу, родинні обов’язки, у радощі та смутки наших щоденних турбот: «… поки живу – не перестану твердити, що нам абсолютно необхідно бути людьми молитви. Молитися треба постійно! У кожній ситуації, за найрізноманітніших обставин, оскільки Бог ніколи нас не залишає. Це не по-християнськи – згадувати про приязнь із Богом лише в моменти скрути. Хіба це нормально – ігнорувати та забувати про осіб, яких ми любимо? Звісно, що ні. До тих, кого ми любимо, постійно звертаються наші слова, наші прагнення й думки. Вони для нас завжди присутні. Саме так має бути і з Богом.
Якщо ми постійно шукатимемо Бога, то весь наш день переміниться в довірливу розмову з Ним. Я говорив й писав про це вже багато разів, але не побоюся повторити ще раз. Наш Господь переконує нас Своїм прикладом, що саме в цьому полягає належне ставлення до Отця: у постійній молитві зранку й до вечора, від вечора й до ранку. Коли все вдається, кажіть: “Дякую Тобі, Господи, Боже мій!” Коли настає скрутний час, повторюй: “Господи, не залишай мене!» І Бог, “тихий і серцем покірливий” (Мт. 11:29), не забуде наших благань і не залишиться байдужим, оскільки Він сам сказав: “Просіть, і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам!” (Лк. 11:9).
Отож, намагаймося ніколи не втрачати з поля зору надприродної дійсности, на тлі кожної події бачити Бога: і в приємних справах, і в неприємних; у моменти умиротворення і тоді, коли ніщо не може нас утішити після смерти улюбленої істоти. Вашим першим відрухом завжди повинна бути розмова з Богом, пошук Господа в глибині своєї душі. Ми не можемо ставитися до молитви як до незначної та неважливої справи, оскільки вона є виразним знаком активного внутрішнього життя, справжнього діялогу любови. Практика постійної молитви, яка має бути для християнина настільки ж природною, як і биття серця, не може пошкодити душевному здоров’ю» (св. Хосемарія Ескріва, Друзі Бога, 247).