Завдяки беззастережній вірі в тайну Провидіння святі могли зберігати спокій, незважаючи на помилки, які чинили.
У жовтні 1889 року Тереза з Лізьє (1873-1897) забула надіслати сестрі Селіні привітання з нагоди іменин. Тільки-но згадавши про це, написала коротенького листа з проханням вибачити їй: «Моя люба Селіно, якби Ти знала, як мені було прикро, коли я згадала, що вже минув 21 день після Твоїх іменин, а я не привітала своєї Селіни!.. Чи Селіна засумнівалася в почуттях, що живуть у серці її Терези? Вона, однак, уже віддавна думала про це кохане свято, але в кармелітському монастирі життя організовано так, що бідолашна мала пустельниця не орієнтується в датах… Селіно, моя забудькуватість досі дуже болить мені».
Тереза не втрачає спокою. Переконана, що Ісус керує перебігом подій, і визнає, що зазнала неприємности з Його волі. Подібним чином зреагувала й тоді, коли за кілька місяців до цього отримала звістку про психічну хворобу свого батька. У листі до сестри Тереза пише: «Хочу, щоб Ти знала, що пережиту сьогодні прикрість сприймаю як волю Ісуса!.. Адже це Він любить розсіювати в нашому житті такі дрібні неприємності»[1].
Це віра, яка справді пронизує найдрібніші події щоденного життя. Замість переживати через свою забудькуватість, Тереза трактує завдану нею прикрість – собі й сестрі – як присуд Провидіння згідно з волею самого Ісуса.
Труднощі з розпізнанням нашого справжнього покликання
Знаємо, якими тривалими були пошуки Шарля де Фуко (1858-1916), перш ніж йому вдалося з’ясувати, чого Бог насправді очікував від нього. Свій шлях до пізнання він пройшов із цілковито синівською довірою до волі Отця. Свою відданість Богові висловив у молитві, написаній 1896 року під час медитації над фрагментом Євангелія від святого Луки (23:46). Її було опубліковано під назвою «Молитва доручення отця Шарля де Фуко» в 1940-1945 роках, під час війни й пов’язаних із нею нещасть:
- Отче,
- Доручаю себе Тобі,
- Роби зі мною, що побажаєш.
- Дякую Тобі за все,
- Що б Ти не вчинив зі мною,
- Бо я готовий на все
- І все приймаю.
- Нехай Твоя воля сповнюється в мені
- І в усіх створіннях Твоїх,
- Нічого іншого не прагну, мій Боже.
- У руки Твої віддаю душу мою.
- Жертвую її Тобі, Боже,
- З усією любов’ю мого серця.
- Люблю Тебе,
- І ця любов змушує мене
- Жертвувати собою,
- Цілого себе віддавати в руки Твої
- З нескінченною довірою,
- Бо Ти – мій Отець[2].
Постійним елементом християнської духовности, незалежно від епохи, залишається доручення себе волі Отця, як у щасті, так і в біді. Усі святі, як зазначає Франциск Салезький[3], прославляли святу байдужість душі – таке налаштування душі, яке полягає в прийнятті Божої волі з повним лагідности спокоєм дитини, що перебуває в обіймах матері. Відповідно, він закликає християнина «не віддаватися пристрастям і прагненню подій (настання яких залежить від Бога), а залишити прийняття рішень щодо цієї матерії та поле для діяльности в цій сфері Богові, згідно з Його волею». Доручення себе Божій волі складається з двох етапів. Спочатку душа звертає увагу на події, благословляючи в них дію Провидіння. Автор «Наслідування Христа»[4], зауважує Вчитель Церкви з Женеви, святий Франциск Салезький, каже про це так: «Господи, роби зі мною, що забажаєш, аби тільки моя воля щиро і кріпко за Тебе трималася. Бо тільки добрим може бути те, що Ти зі мною вдієш. Якщо хочеш, щоб я жив у темноті, то будь благословен; а коли хочеш, щоб я жив у світлості, будь також благословенний. Коли зволиш утішити мене, будь благословен; а коли схочеш засмутити мене, то будь також завжди благословенний»[5]. На другому ж етапі душа вже не зважає на події. Франциск Салезький пише, що тоді вона «благословляє лагідність і доброту Божу незалежно від подій, які відбуваються».
Воля Божа завжди досконала
«Діялог» Катерини Сієнської[6] (1347-1380) – це великий трактат, присвячений Божому Провидінню. Містичка вболіває, що багато християн не хочуть повірити, що воля Отця завжди призначає їм те, що для них найкраще, тому вкладає в уста Бога такі слова:
«Той нещасний, хто не читав тієї науки, яку дало йому Слово Моєї Правди, бо не йде власними стежками. З недовірою він замикає своє серце й руки, що мають допомагати ближньому. У такий спосіб стає нестерпним для самого себе. Ця його самовпевненість і недовіра до Мене породжують усіляке зло. Людина стає суддею волі інших людей і не зважає на те, що цей суд належить вершити не їй, а Мені. Не розуміє Моєї волі й оцінює її неправильно, якщо не досягає якогось успіху, світського визнання чи не отримує приємности. Коли зникне цей успіх, лише завдяки якому любила Мене й покладала на Мене свої надії, ця людина починає думати, що Провидіння Моє нічого для неї не чинить і що вона нічого не отримує від Моєї доброти, що всього їй бракує й усе її покинуло. Засліплена власними пристрастями, не бачить багатства, яке міститься в стражданні, та плодів справжньої терпеливости. Знаходить у них смерть і вже тепер живе передчуттям пекла»[7].
[1] Lettres de Sainte Thérèse de l’Enfant-Jésus, Office Central de l.isieux 1948. Лист до сестри Селіни від 22 жовтня 1889 р.
[2] Брат Шарль написав ці слова в контексті роздумів на тему молитви. Почав викладати свої думки на папері в Сирії, у монастирі трапістів Матері Божої Пресвятого Серця неподалік від Акбе, а закінчив, найімовірніше, під час перебування в Римі наприкінці 1896 року. Рене Базен опублікував цей текст 1923 року в зібранні духовних творів брата Шарля («Écrits spirituels de Charles de Foucauld», c. 29-30). Повністю рукопис, який називався «Méditations de l’Évangile au sujet des principales vertus», побачив світ y книжці «L’Ésprit de Jésus» (Париж, 2005). Трохи спрощений варіянт молитви опублікували Малі брати й Малі сестри Ісуса як «Молитву доручення отця Шарля де Фуко».
[3] Франциск Салезький (1567-1622) – французький єпископ, святий Римо-Католицької церкви. – Прим. ред.
[4] Ідеться про Тому Кемпійського (1380-1471) – ченця-августинця, що написав «Наслідування Христа», один із найвідоміших християнських творів. – Прим. пер.
[5] Цитату наведено за: Тома Гемеркен Кемпійський, Наслідування Христа, пер. укр. мовою д-р Й. Боцян, Львів: Свічадо 2012, кн. III, гл. 17, с. 148.
[6] Катерина Сієнська (1347-1380) – черниця-домініканка, що мала великий вплив на релігійне й суспільне життя свого часу, авторка понад 400 листів, свята Римо-Католицької Церкви. – Прим. пер.
[7] S. Caterina da Siena, Libro della divina dottrina: Dialoge della Divina Provvidenza, Bari 1912, [475] c.