Перед тим як робити висновки, варто пригадати, що сучасні святі – або ті, кого вже вважаємо святими, – вірили цілим серцем і всіма своїми силами в цю чудесну тайну, яка свідчить про панування Бога над перебігом нашої історії.
Вислухаймо насамперед свідчення кількох духовних осіб; деякі з них пережили у своєму тілі жахливі страждання.
Блаженний Колумба Марміон[1] (1858-1923), незвичайний абат венедиктинців у Маредсу, який завдяки своїм творам значною мірою спричинився до літургійного відновлення в XX столітті, спокійно переносив загострення екземи, які регулярно траплялися в нього. «То моя волосяниця, – казав, усміхаючись до санітара, – до того ж краща від традиційної, бо я сам її не вибирав!» «Коли абат приїжджав до нас під час страшенної зливи або під палючим сонцем, – розповідав один із ченців, – не дозволяв шкодувати себе через холод чи спеку, а натомість, увесь залитий потом, радісно казав: “Сонце – це творіння нашого Отця в небі…” “То добрий Бог створив сонце”». «Намагаюся, – повторював часто абат, – з усмішкою на обличчі сприймати все, що мені надокучає»[2].
Отець Ґустав Десбуку (1869-1959) – єзуїт, 1 серпня 1942 року писав до черниці, яка надзвичайно самовіддано опікувалася хворими: «Приймайте, сестро, усі події, і ті дрібні, і ті більші, з рук Провидіння Господа Ісуса, від Його серця. А отже, зі спокоєм приймайте все, що випадає на Вашу долю, повністю довірившись Богові, бо Він усім керує». 3 березня 1950 року у відповідь на розповідь одного чоловіка про події, які руйнують лад у його житті, написав: «Ви чудово вклонилися Богові, Який увійшов у Ваше життя й плани. Сподобалося Йому розбити їх на дрібні шматочки. Надто мало було б сказати: посіяв у них безлад, позбавив їх певности настільки, що стали незрозумілими й непередбачуваними. Це було щось ще важче, але набагато більш Боже – те, що освячує душу, яка відповідає: “Дякую, мій Боже”».
Інший єзуїт, отець П’єр Ліонне (1906-1949), давав свідчення своєї віри в Провидіння, без нарікань приймаючи жахливі болі живота, від яких терпів упродовж усього часу свого служіння серед молоді, зокрема – у Гімназії святого Михаїла в Сент-Етьєні, директором котрої став наприкінці свого життя. На смертному ложі визнав, що протягом десяти останніх років не прожив жодної години без жахливих страждань. Та наперекір цьому він завжди зберігав спокій, а на його обличчі весь час сяяла чиста й трохи начебто задерикувата усмішка.
Божому Провидінню підкорився також домініканець, отець Жан де Менаске (1902-1973). Він народився в Олександрії в родині, яка дотримувалася давніх єврейських традицій, хрещення прийняв 1926 року, а таїнство священства отримав 1935-го. Був знавцем старих іранських релігій і знав три східні мови, зовсім не відомі решті смертних. У 57-річному віці в нього паралізувало правий бік тіла, унаслідок чого був змушений наново вчитися говорити. А за десять років, після другого крововиливу в мозок, зовсім утратив мову. Людина, що знала чотирнадцять мов, не могла наприкінці життя промовити жодного складу. Однак і далі мав бажання працювати й цікавився життям своїх близьких і згромадження. Спілкувався з оточенням за допомогою палички, якою послідовно вказував на відповідні літери слів в алфавіті, який сам підготував.
Що думав про своє випробування? «Бог не бавиться з нами. Якщо нас чогось позбавляє, то робить це для того, аби дати нам більше себе. То величезна ласка – знати, що ти – ніщо, насправді – ніщо». «Бог, знаючи, що люблю говорити, зробив мене німим, і я усвідомлюю, що в такий спосіб Він учинив для мене ласку», – казав також. І просив молитися за нього, щоб залишався вірним «ласкам тиші», які Бог послав йому[3].
Великі труднощі з мовленням мав також кардинал Сальєж[4] (тільки його секретар розумів, що він говорить). Незважаючи на це, невпинно й беззастережно казав «так» усьому, що випадало на його долю: «Я любив говорити, і Бог забрав у мене мову, я любив ходити, і Бог відібрав у мене ноги. Може забрати все – я все Йому віддав»[5].
Та сама віра в тайну Провидіння допомогла філософам XX століття героїчно пережити особливо болісні події, що трапилися в їхніх родинах.
Еммануель Муньє[6], професор філософії, який 1932-го, маючи 28 років, заснував часопис «Esprit», разом із дружиною Паулетт пережив надзвичайно важке випробування. Їхня донька Франциска, яка народилася на початку 1938 року, за кілька місяців після цього захворіла на запалення мозку: з личка дівчинки зникла прекрасна усмішка, дитина більше не могла контактувати із зовнішнім світом. Філософ писав до дружини 20 березня 1940 року: «Який сенс мало б усе це, якщо б наша маленька стала лише шматком тіла, ушкодженим у невідомому місці, травмованою часточкою життя, а не тією маленькою білою Гостією, яка всіх нас перевищує безконечністю таємниці й любови, котра осліпила б нас, якби ми побачилися з нею віч-на-віч. […] Якщо лише страждаємо – витримуємо, зносимо, терпимо – не зарадимо нічому й не здійснимо того, що нам доручено. Не думаймо від ранку до вечора про той біль і про те, що в нас щось відбирають, а вважаймо, що то ми самі віддаємо, щоб не грішити перед цим маленьким Христом, Який перебуває серед нас, не кажімо тільки йому самому співпрацювати з Ісусом. […] Не хочу, щоб ці дні забулися, бо в такому разі ми забули б про те, що треба приймати їх такими, якими вони насправді є, – днями, сповненими невідомої ласки…» А за місяць філософ писав: «Це дуже гарно – бути християнином, з огляду на радість і силу, яку відчуваєш у серці, а також через переображення любови, дружби, годин, смерти. Потім починаєш забувати про хрест і молитву в Оливному саду»[7].
Інший філософ, Айме Форест[8], пережив ще страшнішу сімейну драму. Двоє його синів, Мішель і Домінік, загинули під час бійні в Орадур-сюр-Ґлані 10 червня 1944 року, яку вчинили німецькі вояки. Айме «погоджується» з тією незрозумілою волею Господа, яка криється за цією жахливою трагедією. Висловлює цю згоду, послуговуючись словами Паскаля: «Якби Бог указував нам на відповідних для нас учителів, ах, як охоче ми слухали б їх. Неминучі й важкі події, без сумніву, відіграють у нашому житті саме таку роль»[9].
На цей самий уривок тексту філософ натрапив – що його страшенно втішило – після смерти дружини Жоанн в її щоденнику з часів молодости під датою 5 листопада 1918 року. За рік до згаданої драми сам філософ написав: «На початку містичного життя мусить сформуватися – доволі виразно – позиція згоди»[10]. Щоб обґрунтувати свою думку, цитував слова Боссюе, сказані сестрам-візиткам із Mo, адже промовлене тоді стало неабиякою підтримкою для черниць, які нерідко під час молитви відчувалися наче задерев’янілість: «І що з того? Треба тоді погодитися з цим і прихилитися до правди Бога. Прийняти правду – цього буде досить. Використовую вислів “прийняти правду”, бо тільки Бог є правдою. Прихилитися до правди, погодитися з правдою означає прихилитися до Бога, дозволити Йому скористатися владою над нами. Ця дія містить у собі всі інші, є найвеличнішою, найвищою, яку лише можемо вчинити»[11].
Внаслідок незвичайного збігу «найвищим релігійним почуттям Мішеля, – писав його батько, – була довіра до Провидіння, на яке він повністю покладався». Хлопець звірявся в листі до одного з друзів: «Не можу тепер зробити нічого іншого, крім того, як підкоритися Провидінню, яке покерує всім, як цього хотітиме. […] І ще дякую Провидінню, що дозволило мені написати й висловити – у чисто поетичному акті – те надлюдське, що є в людській поезії»[12].
[1] Колумба Марміон (1858-1923) – ірландський чернець-венедиктинець і письменник, абат, засновник монастиря Мон-Сезар у Лювені (Бельгія); проголошений блаженним 2000 року. – Прим. пер.
[2] R. Thibaut, Un maître de la vie spirituelle, Dom Columba Marmion, Paris 1942, c. 386-387.
[3] J. de Menasce, La porte sur le Jardin, Paris 1975, c. 82, 270.
[4] Жюль-Жеро Сальєж (1870-1956) – французький кардинал, єпископ Гапа, архиєпископ Тулузи. – Прим. пер.
[5] G.-M. Garrone, Le cardinal Jules-Géraud Saliège, son âme et sa vie. Un témoignage (1947-1956), «Chroniques», 2 (1987), c. 30.
[6] Еммануель Муньє (1905-1950) – французький філософ-персоналіст, письменник, видавець. – Прим. пер.
[7] Е. Mounier, Oeuvres, т. IV, Paris 1963, с. 660-662.
[8] Айме Форест (1898-1983) – французький філософ, професор Університету Монпельє. – Прим. пер.
[9] В. Pascal, Le mystère de Jésus, y: Oeuvres complètes, Paris 1963, fr. 919. Цими самими словами Паскаля розпочав не видані досі роздуми про тайну Провидіння й отець Анрі Каффарель.
[10] A. Forest, Consentement et création, Paris 1943, c. 85.
[11] Bossuet, Oeuvres oratoires, т. VI, Paris 1923, c. 476.
[12] A. Forest, Nos promesses encloses, Paris 1985, c. 200.