У Церкві ми найчастіше говоримо про спасення в контексті смерти людини. Ще святий апостол Павло мав велике прагнення в міру швидко померти, врешті дістатися неба і перебувати разом з Ісусом. Однак він усвідомлював, що живе не для свого відпочинку чи розкоші, а щоб проповідувати Євангеліє, навертати людей і сприяти зростанню Божої Церкви. Тому до жителів міста Филиппи він писав:
«Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання. А коли життя в тілі то для мене плід діла, то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас» (Фил. 1:21-24).
Яка дивовижна впевненість у спасенні і швидкій зустрічі з Ісусом! Можна сказати, що на це здатні лише святі. При нагоді апостол подає нам тут важливі деталі, що стосуються неба. Коли земне тіло завершує своє життя, тоді людина у своїй безсмертній душі стає перед Богом і настає індивідуальний суд. Душа повинна відповісти за кожен зроблений нею вибір: добрий чи поганий.
Смерть, тобто розлучення душі з тілом, – це удар, позаяк в її історії ніколи щось подібне не відбувалося. Для людини це щось неприродне, бо вона є водночас і тілом, і душею (див. Бут. 6:3). Однак Бог чинить так, що душа, на відміну від тіла, не може померти, не чекає в якомусь підвішеному стані невідомо на що, а відразу стає перед лицем свого Творця. Якщо вона ствердно відповіла на любов Бога, то може радіти небесною славою. Хоч людська душа не має ані очей, ані вух, ані язика, вона має владу, завдяки якій не потребує органів чуття, щоб у небі увійти в міцний зв’язок з Богом і радіти присутністю інших святих.
Про це говорять святі, яким Бог дозволив пізнати душею свої таємниці, без потреби слів чи споглядання зображення. Просто Бог говорить без слів, а душа може Йому таким самим чином відповідати. Коли ми використовуємо нашу людську мову, то можемо помилитися, нас можуть неправильно зрозуміти і навіть ненавмисно ошукати. В небі є інакше. Там спасенні розуміються без слів, незалежно від того, якою мовою людина говорила при житті і в якій культурі чи часі виховувалася. Якби ці обмеження відігравали якусь роль, то святі цілковито б не могли б порозумітися. А вони це можуть, і то без жодного клопоту. Але це не є жодна телепатія, це духовний світ, це небо!
Однак слід пам’ятати, що до неба не входимо так, як у кухню, музей чи великий палац. То лиш наша людська мова змушена так висловлювати це. Небо – це близькість Бога, споглядання Його самого. Якщо так, то небо у своїй повноті об’являється після смерти, але починає проростати в нас вже сьогодні. Саме тоді, коли людина має ласку Божу і з нею співпрацює, коли носить в собі Святого Духа і живе в освячувальній ласці. Так, небо починає проростати в нас вже сьогодні.
Небо починається вже під час життя на землі.