– Ні! Ні! І ще раз ні, Мати! – енергійно відповідав архиєпископ Калькутти на прохання Матері Терези відкрити інші диспансери поза межами дієцезії Калькутти. – Канонічне право не дозволяє згромадженням, яким ще не виповнилося десяти років від дня їхнього заснування, діяти поза тією дієцезією, в якій вони були засновані.
– Щодня до мене надходять листи від владик інших дієцезій, щоб розпочати працю між бідними, хворими на проказу та безхатченками! Навіть кардинал Грасіяс із Делі хоче, щоб я відкрила «дім для вмираючих»! – протестувала Мати Тереза.
– Я цілком розумію їх! – наполягав на своєму архиєпископ. – Але я нічого тут не вдію, бо канонічне право в’яже мені руки!
– Буква є буквою, Преосвященний! – не вгавала Мати Тереза. – Але вона мусить поступитися потребам душі! Нам уже виповнилося дев’ять років! Та подаруйте нам цей десятий рік! Уявіть собі, скільки людей можна врятувати та вилікувати! Ну і скільки їх можна буде гідно поховати!
Після довшої надуми архиєпископ підкорився проханню Матері Терези.
– Ну, нехай вже буде по-вашому! – зітхнув він. – Зачекайте трохи, доки я підпишу вам дозвіл на поширення вашої діяльности поза дієцезією Калькутти.
Наступного дня Мати Тереза зібрала всіх сестер, щоб повідомити їм про рішення архиєпископа.
– Дорогі мої сестри! – сказала вона. – Від завтра ми поширимо нашу діяльність і на інші міста Індії. У Бомбею відкриємо притулок для безпритульних дітей. У Делі, куди нас кличе кардинал Грасіяс, заснуємо дім для помираючих! Переказали мені, що там бідняцькі квартали набагато гірші, ніж тут, у Калькутті.
– А звідки візьмемо гроші для побудови наших домів? – запитала одна з молодих сестер.
– А чи ми колись переживали, звідки візьмемо гроші, коли запланували щось будувати? – засміялась Мати Тереза, а за нею і всі сестри. Минуло ще декілька років, коли Мати Тереза знову зібрала своїх сестер.
– Дорогі мої сестри! – відкрила вона нараду. – Я їду до Рима, і буду просити в Папи надати нашому згромадженню папське право, а це означатиме, що ми будемо визнані окремим декретом Апостольської Столиці і підпорядковуватимемось лише їй. Іншими словами, ми втішаємося автономією перед місцевими владиками, і підпорядковуємося лише Папі Римському.
– Отже, – озвалася інша сестра, – ви поїдете до Рима, правда?
– На жаль, – важко зітхнула Мати Тереза, – моя присутність для виєднання папського права для нашого згромадження обов’язкова! Це уперше, що я виїжджаю з Індії, і, мабуть, це не останній раз! Сподіваюсь, що моє індійське громадянство, яке я прийняла 1948 року, не стане мені на заваді у виготовленні різних документів, що мені потрібні для виїзду! З одного боку, мені жаль вас покидати на деякий час, але з другого – буду тішитись, бо зможу побачитись з моєю родиною.
Мати Тереза зраділа, коли побачила свого брата Лазаря.
– Брате, брате! – обійняла вона його. – Коли ми востаннє бачились?
– Далекого 1924 року! – мовив Лазар. – Я втік з Албанії зі своєю дружиною Марією та донею Аґі.
– А як мама та наша сестра Аґа? – спитала Мати Тереза.
– Вони залишились у Тирані, – пояснив Лазар, – і навряд чи зможуть виїхати. Комуністи не дозволяють нікому виїжджати з країни.
– Шкода! Дуже шкода! – важко зітхнула Мати Тереза. – Якщо в житті є щось, що мене дуже засмучує, то це неможливість зустрітись з мамою та сестрою! Чи взагалі колись доведеться нам побачитись знову?
На жаль, Матір Тереза вже ніколи не зустрілась ані зі своєю сестрою, ані з мамою, хоч одного разу така зустріч могла б відбутись. Року 1970 Аґа з Тирани написала Матері Терезі, що мама важко захворіла. Того самого року Мати Тереза приземлилася в Бєлграді, запрошена тамтешнім Червоним Хрестом. Вона відвідала місто Призрін, звідки походив її батько; відвідала Скоп’є та Летниці, куди щороку колись ішла на прощу до Чорногорської Богородиці, але не вдалось відвідати Тирани. Повернувшись до Рима, вона звернулась до Албанського посольства із проханням дозволити їй відвідати матір та сестру в Тирані. Відповідь комуністичної країни була категоричною: Мати Тереза може відвідати маму та сестру в Тирані, але нема ніякої гарантії, що вона зможе виїхати з Албанії. Мати Тереза заради «любови до найбідніших з бідних» у світі вирішила не їхати до Тирани, щоб бути при матері, яка померла 1972 року, а через рік померла сестра Аґа!
Дуже торжественно відбувся день прилюдного зачитання Ватиканського декрету щодо надання згромадженню Місіонерок Божественної Любови папського права. Папський нунцій архиєпископ Нокс прибув з Делі до Калькутти, щоб прилюдно прочитати його. Також були присутніми архиєпископ Перієр, отець Целестин ван Єксем та отець Анрі Жулієн, провінціялка Сестер Лорето. Стільки прибуло гостей, що потрібно було позичити в сусідів крісла, лавки та віяла. Мати Тереза замість того, щоб сісти серед достойників, примостилась на землі зі своїми сестрами! Згідно з декретом заборонено було змінювати що-небудь у статутах та регламентах згромадження без дозволу Ватикану.
Мати Тереза, попри трагічну подію в житті – смерть матері та сестри – продовжувала розвивати свою благочинну справу між найбіднішими з бідних. Щороку по всій Індії, а згодом і в усьому світі відкривали монастирі та допомогові центри Місіонерок Божественної Любови.
Сестри-калькутки, як їх називають в Україні, заснували своє представництво навіть у Києві.
Блаженна Мати Тереза відвідала Київ 1986 року після вибуху на Чорнобильській АЕС. Була на Літургії і молилася з українцями, а також спілкувалась із людьми в костелі Воздвиження Хреста.
У своїй благочинній праці серед найбідніших з бідних Матері Терезі допомагали й інші згромадження, які вона заснувала: Контемплятивні Сестри-Місіонерки Божественної Любови, Брати-Місіонери Божественної Любови, Контемплятивні Брати-Місіонери Божественної Любови, Отці-Місіонери Божественної Любови та мирянська Міжнародна організація співпрацівників Матері Терези.
* *
У липні 1991 року єпископ та Асоціяція «Екологія і людина» запросили сестер, щоб допомогти жертвам Чорнобиля. 14 вересня 1991 року на свято Воздвиження Всечесного Хреста до України приїхало чотири сестри. Коли сестри прибули до Києва, вони не мали власного будинку чи квартири, тому постійно змінювали місце проживання. І так до травня 1992 року. Сестри працювали з любов’ю, відвідували сім’ї та зустрічалися з безпритульними. У 1992 році отримали власну квартиру на вулиці Тургенівській. Ночами (через немилість сусідів), сестри годували безпритульних через вікна, шили і давали чистий одяг тим, хто його потребував, продовжували відвідувати сім’ї та старших людей, а також лікарні. У 1997 році сестри придбали власний будинок на вулиці Гвардійській і продовжують працювати в любові.
Тут упродовж різних періодів працювало 25 сестер. Сестри служать найбіднішим з бідних, не зважаючи на віровизнання, національність, расу – даючи кожному безкоштовну і щиросердечну допомогу. У Києві сестри готують їжу та годують під тентом 60-70 безпритульних тричі на тиждень. Роздають одяг, ліки та інші необхідні речі для проживання. Відвідують сім’ї, одиноких людей, людей поважного віку, безпритульних на вокзалах та хворих у лікарні.