Ніхто з нас не похвалив би юнака, який наражає своє життя на небезпеку надто швидкою їздою на скутері чи плаванням у небезпечному і забороненому місці. Натомість ми б захоплювалися вчинком працівника служби охорони, воїна, який захищає життя ближнього від бандитів, або пожежника, який рятує дітей з палаючого будинку. Вони чинили б згідно з вказівкою Христа, аби з любови віддати життя за ближнього.
«Якщо зерно не помре…»
Кожного дня ми можемо і повинні віддавати своє життя. У розповіді про пшеничне зерно Ісус Христос вказав нам спосіб, як можемо це робити: «Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе.» (Ів. 12:24). Йдеться про повільне, довготривале віддавання життя. Данський письменник Й. Йорґенсен відобразив цей образний вислів Христа з допомогою притчі.
У сухій та теплій засіці спокійно лежало зерно пшениці серед тисячі таких самих зерен. Якось у пору сівби прийшов селянин і забрав зерно на поле. Воно опинилося в землі. Настали холодні та вологі осінні дні, а потім зимові. Зерно почало нарікати на свою долю: «Чому я не можу спокійно лежати в засіці?». І тоді, як йому здалося, почуло Божий голос: «Не бійся. Довірся Моїм планам. У землі ти проростеш, від тебе почнеться нове життя». І так сталося. Настала весна. Завдяки теплу і дощам з одного зернятка виросло кілька колосків, на котрих були десятки зерен. Зерно втратило свою подобу, але стало джерелом нового життя.
Подібне відбувається в людському житті. Життя наших батьків складається із запасів душевної і тілесної сили. Повільно, рік за роком, вони знесилюються, ніби зерно, що впало в землю. Але так само, як зерно, вони не втрачають цих сил без користі. Дають життя дітям та виховують їх. Також працюють на благо ближніх, кожен на своєму місці – на фабриці, у школі чи на полі. Без цієї праці їхнє життя не дало б користі. Були б подібні до того зерна, котре лежало в засіці.
Розповіддю про зерно Ісус Христос заохочує всіх нас, незалежно від віку, задуматися, чи ми живемо безплідно, чи приносимо плоди.