3) Нас не сприймали як цілісних особистостей, з добрими і поганими рисами
Третя потреба нашого розвитку – це спроможність розв’язувати проблеми добра і зла. Після того як ми відповіли на питання, хто ми (зв’язок) і хто я (межі), нам потрібно знати, який я є: добрий чи поганий.
Усі ми маємо проблеми в цій царині. Ми не мали б стати поганими, однак у багатьох аспектах саме такими і є. Ми всі жадаємо знову повернутися в Едемський сад, у стан нерозривного зв’язку з Богом та з іншими. І примирення з власним злом пов’язане для нас з великими втратами й труднощами.
Розпачливе волання Павла перегукується з цими муками: «Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю» (Рим. 7:15). Він розумів, що, навіть будучи християнами, ми грішимо, боремося і зазнаємо невдач. І всі добрі наміри, почуття обов’язку і сила волі, які тільки є на світі, не можуть змінити цієї реальности.
Розв’язання проблем добра і зла – це та річ, з якою Богові ніколи не доводилося стикатися в собі. У Ньому не було жодного зла, яке Він мав би поборювати. Але Він мусив шукати якісь рішення для упалого людського роду. Саме це й робить християнство унікальним. Ми маємо досконалого Бога, що вмирає за грішних людей. І ще неймовірніше те, що ці грішні люди не повинні бути добрими, щоб спізнавати любов. Ми можемо бути недобрими і все одно спізнавати любов, як блудний син (див. Лк. 15:11-32). Однак з власного гіркого досвіду ми добре знаємо, що нас не люблять, коли ми погані.
Травми в цій царині можуть бути завдані такими чотирма способами:
- Перфекціонізм: інші сподіваються, що ми не матимемо вад.
- Ідеалізація: інші заперечують нашу недосконалість.
- Осоромлення: інші осуджують наші негативні якості.
- Розщеплення: інші бачать нас цілковито добрими або цілковито поганими.
Ці стосункові моделі поведінки можуть створити затятого перфекціоніста, цілковито відданого концепції, що він може і мусить викорінити всякі негативні риси – і зробити це негайно. Перфекціоністи зациклюються на 7-ій главі Послання до римлян і не спроможні засвоїти істину наступної глави: «Тож немає тепер жадного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі» (Рим. 8:1). Їм бракує внутрішньої благодаті, щоб досвідчити прощення.
Проблеми добра і зла мають велику руйнівну силу. Люди, які не можуть примиритися зі своїми або чужими вадами, страждають від неймовірної ізоляції, нездатні до спільности з реальними, цілісними людьми, які добрі і погані водночас. Їм перешкоджають ідеали того, що «повинно» бути.
Перфекціоністи вимагають, щоб їхні друзі були досконалі. Спершу, коли тільки зароджується зв’язок, в їхніх стосунках настає чудесний «медовий місяць», коли вони дізнаються, «скільки між нами спільного» і як ми «сумісні». Опісля виникає конфлікт. Вони починають бачити вади іншої особи, яка завжди запізнюються, яка не слухає уважно, яка схильна до надмірного контролю. Зненацька перфекціоністи відчувають замішання і розчарування. Той, у кого вони вірили, на кого покладали надії, від кого сподівалися більше, раптом серйозно підводить їх. І вони найчастіше розривають зв’язок і знов починають безплідні, марні пошуки ідеалу. Оскільки надійні люди недосконалі, вони відкидають їх, і простують своїм шляхом самі.
У деяких випадках перфекціоністи можуть прощати чужі гріхи, однак не здатні приймати прощення самі. Чимало перфекціоністів бойкотуватимуть потенційно добрі стосунки з однієї причини: що про них дізнаються. Вони бояться надто зближуватися з кимось, тому що їхнє недобре «я» може вголос заявити про себе, і сором та самозвинувачення, які вони відчувають, їм нестерпно болісні. Загалом перфекціоністи вибирають ізоляцію, а не викриття власних хиб. Це сумний парадокс, але перфекціоністи уникають саме тих надійних стосунків, які спроможні оздоровити їх.
До цієї категорії часто належить той тип людей, які остерігаються зобов’язань. Ці люди започатковують стосунки, зближуються, а тоді зникають. Одна моя незаміжня приятелька сказала після одного з таких епізодів: «Я зрозуміла б, якби він зник після сварки. Але на нашому останньому побаченні ми обоє стали ділитися своїми страхами й сумнівами. Яка ж я нерозумна. Я думала, що такі речі, навпаки, зближують людей».
Та насправді з чоловіком сталося щось цілком протилежне: він став довіряти моїй приятельці, і його захисні механізми перестали працювати. Він усвідомив, що потребує розуміння, зближення, прощення й розради, про які говорить Павло (див. 2Кор. 1:4). І він не зміг стерпіти того, що його «недобре “я”» виявиться занадто поганим, занадто шкідливим для моєї приятельки. Тож він скористався тим самим шляхом, який обирав роками: уникнув взаємин.
Якщо вам характерне таке розщеплення добра і зла, то ви можете страждати від депресії, «категоричних» суджень про себе та про інших, тривоги й паніки, розірваних стосунків, розладів харчової поведінки і проблем з алкоголем та наркотиками, вини, ідеалізму, нездатности терпіти зло, нездатности терпіти негативні почуття, нездатности терпіти слабкість, нарцисизму, перфекціонізму, проблем з гнівом і люттю, проблем з самоідентифікацією і сексуальних залежностей.
4) Нам не дозволили стати дорослими
Остання проблема нашого розвитку пов’язана з необхідністю набуття ролі дорослого в житті. Це перехід від нижчого становища дитини до рівних і взаємних стосунків дорослого життя. Усі ми вирушаємо у свою життєву путь ненавченими, незрілими немовлятами. Ми маємо несформовані цінності, дари й таланти, емоції та потенціял. Головна функція батьківства – допомогти нам витворити з цієї суперечливої маси думок і почуттів дорослого, який спроможний діяти незалежно.
Бути дорослим означає вибрати власну роль у житті. Формувати здібності й майстерність у роботі та в кар’єрі. Взяти на себе статеву й сексуальну роль. Дійти до певних переконань щодо життя, стосунків, Бога, фінансів і всіх складних проблем життя.
Як інші можуть грішити проти нашої потреби стати дорослими?
Ось деякі способи:
- Стосунки з кимось вищим: інші ставляться до нас так, наче ми діти.
- Стосунки з кимось нижчим: інші ставлять до нас так, наче ми для них батьки.
- Контроль: інші хочуть мати владу над нашим життям.
- Критика: інші нападають на нас, коли ми піддаємо сумніву їхню думку.
Коли процес дорослішання уривається, ми перестаємо функціонувати так, як належить. Наприклад, деякі люди стають поступливими, одержимими, зацикленими на правилах особами. Деякі чинять опір і самі стають людьми владного, панівного, батьківського типу. А дехто схильний до бунту та протистоїть особам, наділеним владою, коли підліткові роки вже давно минули. Жодна з тих позицій не спроможна вирішити проблеми з дорослішанням. Це компроміси в розвитку характеру.
Як особа з травмою дорослішання страждає через труднощі з осягненням надійности? По-різному, та є одна спільність: вона не спроможна налагоджувати зв’язки з надійними людьми, тому що надійні люди заохочують її дорослішати. Вони схильні виявляти найкраще в нас, тому що любов «вірить у все» (1Кор. 13:7). І це ризиковано. Тому що ми справді можемо почати поводитися як дорослі, якими нас починають бачити друзі.
Іншими словами, особу з травмами дорослішання жахає перспектива позбутися дитячої ролі, здебільшого через те, що вона зазнавала утисків з боку владних осіб і боїться критики. І хоча вона ненавидить владу, однак боїться протистояти їй. А надійні стосунки, в їхньому розумінні, передбачають можливість значного зміщення влади і продовження конфлікту.
Брюс, мій товариш, брав участь в успішному сімейному бізнесі. Цей бізнес започаткував його батько багато років тому, і тепер він та його брат були спадкоємцями.
Усі члени сім’ї добре працювали разом і обходилося без особливих проблем. Але так тривало лише доти, поки батько Брюса прилюдно та в особистих розмовах не став натякати на нікчемність ідей Брюса. Коли Брюс, який був досить розумною людиною, спробував згенерувати новий напрям розвитку компанії, його батько значуще посміхався і зарозуміло плескав його по голові! Так він хотів повідомити всіх, що татко вважає свого 34-річного сина маленьким хлопчиком.
Брюс почав віддалятися від сім’ї, шукаючи інших способів домогтися поваги. Граючи в гольф, він налагодив дружні стосунки з кількома молодими бізнесменами, і вони вислухали його як рівного. Уперше в житті Брюс почувався дорослим.
Та все враз зійшло нанівець. Батько Брюса узяв його в шори і по суті наказав йому повернутися до сімейних обов’язків та покинути своїх нікчемних друзів, або він відсторонить його і від сім’ї, і від бізнесу. Очевидно, батько Брюса відчув, що той починає виявляти незалежність, і він не міг допустити, щоб це сталося.
І як не сумно, цього таки не сталося. Ультиматум прозвучав надто рано, щоб Брюс міг опертися на підтримку своїх друзів і стати дорослим. Тож Брюс поступився. Він перестав бачитися зі своїми приятелями. Перестав висувати нові ідеї, і більше не пробував стати чоловіком. Відтоді в нього почалися напади депресії, але він не надто бажав звертатися по допомогу. Брюсові проблеми з дорослішанням зашкодили його надійності. Він міг лише налагоджувати стосунки з людьми, які ставилися до нього як до малого хлопчика.
Як і в інших трьох царинах розвитку, проблеми з владним впливом можуть викликати цілу низку симптомів, таких як тривога, мислення в чорно-білих кольорах, змагальність, нав’язлива поведінка, сексуальна залежність, проблеми з надуживанням алкоголем і наркотиками, залежність, депресія, страх несхвалення, страх перед невдачею, почуття нижчости, почуття вищости, провина, ненависть до влади, ідеалізація влади, романтизація дитинства, проблеми з імпульсивністю та загальмованістю, потреба схвалення, критичність, втрата сили, потреба в «дозволі», відсутність рівности між людьми, лють або пасивно-агресивна поведінка, опікування інших, сексуальна дисфункція і схильність казати «тобі цього не можна».