Багатьом з нас знайомий розпач псалмопівця, який написав: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на людину» (Пс. 118:8).
Одного разу ми працювали зі священиком, який переживав глибоке пригнічення і навіть почав замислюватися над тим, щоб покинути служіння. Коли ми почали дошукуватися причин його депресії, стало очевидно, що він був глибоко самотньою людиною. Він мав багато друзів, але не дозволяв нікому зближуватися з собою. Дослідивши це емоційне усамітнення, ми виявили, що малим хлопцем він багато настраждався від своїх молодших братів. Хоч і молодші, вони змовлялися і гуртом насміхалися з нього, а також зраджували його поодинці.
Одного дня, після чергового приниження, він сказав до сам до себе: «Я більше нікому не буду вірити». І слова дотримав, сповнивши свою обітницю. Проблема в тому, що все це не минуло для нього без сліду. Хоча він проповідував сотням людей, які завжди були поряд, це не заповнило глибочезну порожнечу в його душі, яку спричинила стіна недовіри.
Ісус показав нам спосіб проламати цю стіну. Раз у раз Він та Його послідовники навчали, що добрі людські стосунки – це один з головних чинників, яким Бог змінює наше життя і зцілює нас (див. 1Пет. 4:10).
Церква
Нині існує велике нерозуміння щодо ролі Христового Тіла. Коли люди переживають страждання, вони не думають про те, щоб звернутися до Тіла Христового як до знаряддя Божого, аби отримати відповідь на свої молитви, дістати зцілення і допомогу в особистому розвитку. Часто ми молимося з думкою, що Бог чудесним чином з’явиться і змінить наше становище. Ми жаліємося на депресію чи на якусь рису характеру, бажаючи, щоб Ісус об’явився в білому вбранні, торкнувся нас і вчинив нас зрілими.
І хоч яке неймовірне це бажання, але Ісус таки з’явився! Він прийшов на землю в тілі, як ми вже почули в Івана. І цією Своєю появою Він дав нам взірець любови, яку ми повинні мати одне до одного; Він велів нам стати тілом, тобто Церквою, де ми можемо пізнавати й досвідчувати Його присутність через союз із Ним та одне з одним. І саме в Церкві ми сповна пізнаємо й досвідчуємо Його дотик на землі в наш час.
А ми вважаємо, що Він покинув нас і що ми можемо по-справжньому діткнутися Його тільки через містичний союз. Хоча й безпосередній містичний духовний зв’язок з Богом, безумовно, первинний і надзвичайно важливий, Біблія не відокремлює наших стосунків з Богом і наших стосунків з людьми в Його Тілі. Властиво, вона каже, що коли ми не будемо мати добрих, сповнених любови стосунків з людьми, то не пізнаємо також і Його (див. 1Ів. 4:20). Але чимало християн таки не розуміє, що стосунки одне з одним – це духовна діяльність.
Ми надто часто думаємо про своє життя як про звичайне перебування з Богом, а Він каже нам, що духовність – це життя в любові з Ним і один з одним (див. Мт. 22:37-40). Оцінюючи своє духовне життя, ми повинні поставити собі ще й такі запитання: «Як я спілкуюся з іншими людьми? Як складаються наші стосунки?» Часто ми зациклюємося на думці, що служіння – це єдина ознака того, що ми зростаємо духовно, коли ж насправді одним з ключових індикаторів нашого духовного життя є наші людські стосунки.
Ісус зійшов на землю не тільки для того, щоб спасти нас, але й щоб показати нам, як любити Бога та інших. Церква часто акцентує наші стосунки з Богом і відсуває на задній план наші стосунки з іншими людьми. Але Біблія каже, що важливі одні й другі; насправді ми не можемо мати одних без других.
Біблія дуже ясно навчає нас, що ми потребуємо інших, аби вирости тими людьми, якими бажає нас бачити Бог. У цьому розділі ми обговоримо деякі конкретні причини того, чому ми потребуємо інших людей в процесі нашого зростання.
Підживлення
Джейн була знеможена. З кожним тижнем вона почувалася чимраз більше втомленою і пригніченою. І врешті в неї вичерпалася енергія, щоб «встати й піти». Вона втратила мотивацію до життя, і більшу частину часу взагалі не виходила з дому.
Стан її настільки погіршився, що вона звернулася по медичну допомогу. Її терапевт припустив, що це хронічне виснаження могло бути емоційним. Коли ми стали більше дізнаватися про Джейн і про те, що вона відчувала в душі, виявилося, що він мав рацію.
Джейн зазнала чимало травм у своїх ранніх стосунках. Як наслідок, опинившись у конфліктному середовищі або стикнувшись з несхваленням, вона почувалася нікчемною й негідною любови. Це її почуття посилювалося, і Джейн віддалилася майже від усіх, зокрема й від своєї родини. Усамітнення призвело до ще більшої втоми і втрати мотивації.
Їй важко було це зрозуміти, однак цю втому спричинило її усамітнення та ізоляція від інших людей. Ізолюючи себе емоційно, вона не отримувала від інших «підживлення», якого всі ми так потребуємо. «А не тримачись Голови, від Якої все тіло, суглобами й зв’язями з’єднане й зміцнене, росте зростом Божим» (Кол. 2:19, виділення моє). Фактично нас зміцнює те, чого ми потребуємо від інших у Христовому тілі. Звичайна підтримка – це те підживлення, якого потребуємо, щоби боротися з випробовуваннями й розчаруваннями на своєму життєвому шляху.
Утіха
Коли Павло відчував пригнічення і зневіру, Бог утішив його, приславши йому приятеля: «Але Бог, що тішить принижених, потішив нас приходом Тита» (2Кор. 7:6). Біблія не раз спонукає нас утішати інших своєю присутністю, допомогою і словами. Послання до римлян велить нам плакати «з отими, хто плаче» (12:15). Сповнені печалі люди скажуть вам, що Божа присутність і підтримка інших людей була їм розрадою, якої вони так потребували. Ми не самодостатні. Ми потребуємо помочі інших, і розрада – це одна з тих речей, яку ми не здатні уділити собі.
«Я гадала, що ніколи не переживу смерти свого чоловіка, – розповіла Пенелопа. – Я лежала в ліжку вночі, не здатна заснути, і думала, що мої груди розірвуться надвоє через біль. Я змогла пережити це лише завдяки своїм друзям, які сиділи зі мною, поки я впадала в розпуку. І допомогло не те, що казали вони; допомогло просто те, що вони були поруч».